Мирослава Горностаєва - Астальдо

по власній волі, - вигукнув Феанаро, певне, в запалі, не зрозумівши натяку Судді — А якщо Валар змусять мене, тоді я знатиму напевне, що Вала Мелькор одного з ними роду!

— Ти висловив свою волю, — прошелестів повів вітру, — і ми її зрозуміли…

На кургані м’яко світилися вже дві постаті, і до жалобної пісні Яванни додалося тихе голосіння Ніенни.

Цокіт копит пролунав несподівано гучно. Просто до Кола Судьби з північного боку неслося троє вершників. Вони зупинили коней перед тронами Валар: двоє чорнявих Нолдор, один — світловолосий, майже як Телеро, його розкуйовджені коси відблискували в темряві срібним вогнем.

— Вишні Валар! — вигукнув світловолосий, зістрибнувши на землю, — ми, сини Феанаро, бачимо тут велике лихо, але звістка, яку ми принесли, є теж страшною! На Форменос вчинено напад, над фортецею згустилася Тьма, що не має назви, і тінь велетенського павука нависла над нашим домом. Наші воїни впали непритомними на своїх становиськах, не встигнувши навіть натягнути тятиви. І маючи за спиною цей жах, Вала Мелькор увійшов до Форменосу, спустився до скарбниці, і побачив єдиного, хто не зомлів — Великого Князя Фінве. Великий Князь на той час милувався Сильмарилами і саме перебував у підземеллі. Зразком відваги бувши, наш вельможний родич заступив дорогу Чорному Валі, і намірився на нього списом… І Чорний убив князя Фінве, і забрав Сильмарили, і все, що було в скарбниці. А окрім Великого Князя загинули дружинники Першого Дому, котрі були того часу на стінах, бо Тьма у вигляді павука випила з них життя і зсушила hrоа. Врятувалися лише ті, хто був під захистом стін і льохів. Ми, троє, вижили дивом, і те саме можемо сказати про інших Нолдор Міnya Nosse!

— Він привів сюди Унголіанту, — не вимовив, простогнав Ороме, — він привів сюди Тварь з Порожнечі… Життям і світлом харчується вона, і ніколи не насичується, і завжди голодна… Я намагався дістати її списом, але вона трохи не знищила мене…

Феанаро виступив вперед. Троє його синів кинулися до нього, але він відтрутив їх і здійняв руку до зірок.

— Перед обличчям Манве Сулімо, — вимовив князь Мinya Nosse, — я нарікаю брата його Мелькора «Морінготто» — Чорним Ворогом Світу… Будь же він проклятий віднині і довіку, і хай проклята буде та година, коли я підкорився наказу Валар та прибув на це свято… О, якби я був там, то батько не загинув…

— Може сталося б так, — сказав смертельно блідий Нолофінве, — що ми нині оплакували б вас обох… Феанаро, та як же це… Я не вірю…

Феанаро не озирнувся на братів (Арафінве стояв тут таки, стиснувши руку князя Аttea Nosse). Він кинувся до коней, на яких приїхали його сини, скочив на одного з них і гукнув до юнаків:

— За мною!

Тієлкормо, котрий зостався пішим, стрибнув за спину брата Карністіро, який вже сидів верхи, і троє Феанаріонів помчали вслід за батьком, зоставивши вбитих горем родичів оплакувати втрату.

Поволі Нолдор потягнулися у напрямку пагорба Туни, стиха обговорюючи те, що трапилося. Князь Нолофінве з братом вирішили їхати до Форменосу, на похорон, взявши з собою весь рід та княгиню Індіс. Нолофінве не кляв ні долю, ні Валар, ні себе — крижаний правитель Attea Nosse замкнувся в своєму горі, як в панцирі. Арафінве ж переконував і брата, і себе в тому, що загибель для Ельдар є лише довгою розлукою, і що зустріч є неминучою — спершу в Мандосі, тоді — на землі.

Фіндекано слухав вуя, втираючи непрохані сльози. Йому шкода було вельможного родича, який був живим оберегом роду Фінвіонів. Чомусь юнак згадав цілительку, котра очікувала коханого з чертогів Судді, і щовечора стелила йому ложе… Довга розлука? Можливо й так… Занадто довга розлука. Бідолашна пані Індіс… Їй буде боляче подвійно — там, в Мандосі, Фінве зустріне Міріель…

Потім думки юнака перекинулися на загиблих вартових, і ще один біль торкнувся серця, але Фіндекано переконав себе в тому, що Тієлкормо не втаїв би від батька ще одну втрату. Швидше за все, Майтімо зостався за старшого в зруйнованій фортеці, відрядивши братів сповістити батька та Валар.

Ззаду тихо гомоніли Арафінвіони. Артаніс, голосом, ще тремтячим від горя та розчулення, переконувала братів, що вуй Феанаро повівся неподобно, відмовивши Яванні в допомозі.

— Я не можу його засуджувати, — відповів їй Фінарато.

— А що б зробив ти, бувши творцем Сильмарилів? — спитала виклично Артаніс

— Віддав би Камені Яванні, і помер би від розпуки, — спокійно відповів старший брат, — однак нині ці розмови ні до чого, люба сестро. Сильмарилів нема, ними милується Вала Мелькор…

— Назвисько Морінготто йому підходить більше, — мовила дівчина люто.

- І через них, — закінчив Фінарато, — загинув наш вельможний родич, якого обожнювали всі Три Доми. Треба забути про наші незгоди задля його пам’яті…

Відлік часу ніби спинився — і це відчуття було одним з найжахливіших. Ельдар так звикли відлічувати час за колами світла Двох Дерев, що нині просто таки губилися у часі та просторі. Хоча всі вони прекрасно бачили в темряві, в Тіріоні то тут, то там спалахували смолоскипи, що ними намагалися розігнати пітьму. Рід Фінве зібрався швидко, до притихлої садиби Великого Князя зійшлися всі родичі загиблого, а останньою прийшла Нерданель. Вона сказала, що її батько Магтан та інші Пробуджені вже виїхали, тож можна рушати і їм.

Вирушили князі з родинами в оточенні озброєних Ельдар Другого та Третього Домів. Фіндекано вважав, однак, що Мелькор не став би довго вештатись по Аману з такою союзницею за спиною. Байки про Унголіанту, Павучиху З Порожнечі, втілення Безодень Всесвіту, юні Ельдар чули змалечку, як страшну казку. Завжди голодна, тварь трохи не знищила самого Ороме, то що б їй завадило напасти й на свого союзника, адже він теж був силою, та ще й якою… Хіба що не світлою, що є то є.

— Там на півдні, в Аватарі, - бурмотів юнак, похитуючись в сідлі, - тіні найчорніші в світі… Під покровом таємниці там живе Унголіанта… І ніхто не знає, звідки виповзло поріддя пітьми… Світловбивця… Тварь з безодні…

Нині казка стала страшною правдою і вбила родича Фінве та інших Нолдор. А вони намагаються налякати її луками та мечами…

— Однак, — мовив Фіндекано сам до себе, — битва, навіть безнадійна, може прославити…

В тому, що зустріч з Мелькором та Унголіантою стане смертельною для них усіх, юнак не сумнівався. Сподівався він лише на те, що спільники втекли за море і там перегризлися за здобич.

В Форменосі приїжджих зустрів Майтімо. Голова у