Володимир Лис - Діва Млинища

— Хіба не бачите? Танцюю, — одказав Матвій.

— Хватайте єго, — звелів Красуля.

Матвія схопили, скрутили й одвели до полкового лікаря — симпатичної, хоч і рябої жінки років під сорок. Та пильно оглянула солдата з ніг до голови й спитала, як він почувається.

— Добре, — сказав Матвій. — Я, пані дохтурко, цілком здоровий. Як не вірите, спитайте ще що-небудь.

Лікарка, котра була українкою, й спитала:

— Можете пояснити, що ви робили?

Матвій повагався, вирішуючи — казати правду чи ні. Він подумав, що дохтурка, певно, дуже стомлена. Оглянув стомлену жінку з офіцерськими погонами й раптом подумав про те, про що зовсім не мав би думати, — чи ряботиння в неї по всьому тілові, чи рябі груди й живіт, дупа й те, що в них зветься поцькою. Спитати не міг, бо ще більше повважають несповна розуму. Раптом відчув до цієї жінки таку довіру, яку не відчував до жодної людини у світі, навіть матері в дитинстві.

— Я, пані-товаришко дохтурко, — сказав Матвій, — зрізував волосся в убитих німців. А як його назбиралося багацько, то й викинув, і в землю втоптав. Тико й усього.

— А навіщо ви збирали волосся?

— Бо так веліла їдна баба з нашої мєстності. Вона, певно, думала, що так якось мона перехитрити смерть, от мені і нараяла.

— Ви дуже боїтеся смерті?

— Вельми, пані дохтурко, — признався Матвій. — А хто ж ни боїться? Якби хто пудказав, як неї перехитрити… Я от пробую й поки вдається. То мо’ й далі повезе. Я ще, пані-товаришко, коло землі ни находився й жінка в мене ни вельми розумна, хто ж неї догляне, як мине коцнуть? От і граюся з тою каргою, як можу. Тільки й усього.

«Такої обеззброюючої щирості я ще не чула», — подумала лікарка.

Вона сказала, що лишає його при полковому пересувному санітарному пункті санітаром. За однієї умови: якщо він згоден надалі робити геть усе, що вона скаже…

«Ну не наказуватиме ж когось убивати, — подумав Матвій. — А мо’ неї обслуговувати, то чого…»

— Дєкую вельми, — сказав уголос. — Я буду старатися, як мона.

— Ну-ну, — сказала лікарка.

Так почалися його нова служба й нове життя. Відтепер під час бою санітар Матвій Терещук разом з лікаркою, двома медсестрами, ще трьома санітарами і фельдшером, йшов услід за наступаючими. Підбирав поранених, клав на ноші, відносив до якогось визначеного місця. Часом і сам перев’язував. До них тільки зрідка долітали кулі, іноді розривалися міна чи снаряд, які випускала відступаюча німчура. Та небезпека згинути була вдесятеро, чи скільки, меншою. Матвій не раз подумки дякував бабі-провісниці й лікарці-рятівниці, яку звали Калерія Андронівна.

Десь через місяць (стояла уже пізня осінь) на пристановищі в якомусь польському місті Калерія відкликала Матвія за будинок. Спинилася й сказала, що є розмова, від якої багато що залежить.

Матвій і зрадів, і збентежився. Він уже знав (як і всі на пункті), що Калерія — коханка майора Геволіна, начальника полкового штабу. Той навіть з підозрою спершу поставився до нового молодого й ставного санітара, взяти якого наполягла Калерія. Та потім заспокоївся, певно, збагнув, що цей неотесаний солдат-селюк йому не суперник.

Розмова ж вийшла не про те, про що було подумав Матвій. Калерія поглянула на нього вивчаюче, якось так, наче вперше угледіла, зустріла несподівано серед воєнного виру.

Сказала по короткій мовчанці:

— Бачу, нова служба тобі подобається?

— Так, — видихнув Матвій. — Вельми дєкую. Хай вас Біг і далі береже.

— Спасибі за побажання.

Калерія всміхнулася, провела чобітком по землі, всипаній листям.

— Гадаю, і надалі хотів би так служити?

— Авжеж. Вельми у вас мині наравиться.

— Служитимеш. Пам’ятаєш, я тобі казала про роботу, яку маєш робити?

— Ага. Я готовий.

— От і чудово.

Вона сказала далі, що робота нетяжка. Відступаючи, німці лишають порожні будинки і квартири. У деякі йому треба буде заходити й забирати певні речі. За правом переможців.

— То як? Ти згоден? — позирк був ще пильнішим.

— Я згоден. Зроблю все, що тре.

Матвій став відданим слугою цієї жінки.

Калерія безпомильно вказувала йому порожню оселю. Уже потім зрозумів, що наводили на неї часом люди зі штабу майора, які й самі поживлялися. Він заходив, якщо було зачинено — виламував двері, обшукував, якщо були, забирав персні, ланцюжки, інші золоті й срібні прикраси, золоті монети, іноді кришталеву посуду, що аж світилася в руках. Усе те відносив Калерії. Подумав якось, що, майбуть, ділиться вона тим зі своїм майором, а, може, й командиром полку. А мо’ й ни ділиться, у тих є свої можливості. За сьомим чи восьмим разом таки не втримався, приховав пару золотих монеток, хоч Калерія попередила — хапне щось собі, зразу піде в роту. Вона сама йому вділятиме частку. І вділяла — і монетки дісталися, і перстеник, і годинник. Коли приховав, тремтів, кляв себе за захланність, али таки обійшлося.

Зимою простояли місяців два в обороні, а потому знов рушили вперед.

Те сталося весною, вже як цвіли садки (тут вони, виявилося, раніш зацвітали, ніж у них удома), за кілька десятків верстов од Берліна. За час зимово-весняного наступу Матвія зачепило всього двічі — по руці, й нозі — і то легко, перев’язали й гайда. Ни хтілося йому після госпіталю дослужувати десь в іншому місці, під справжні кулі втрапляти. Хоч за цей час убило санітара Федька і фельдшера Проніна тяжко поранило.

Вони прямували вулицею містечка, «на здобич», як, сміючись, сказала Калерія. Бій відкипів десь там, ген за крайніми будівлями, там ішли в атаку танки, а їхній полк передихав перед штурмом більшого міста.

У повітрі засвистіло раптово й пронизливо.

«Дальнобійна», — холонучи, подумав Матвій.

Інстинктивно пригнувся, шарпнув за рукав лікарку. Пізно. Снаряд розірвався зовсім поряд. Відчув, як черкнуло по щоці, запекло плече. Поруч упала Калерія. Нагнувшись, Матвій побачив, що осколок снаряда пробив Калерії черепа, що набухає кров’ю правий бік.

— Я зара, зара, однесу вас, — Матвій підклав руку під її тіло.

— Не треба. Хіба он під той будинок.

Калерія прохрипіла і враз обм’якла. Матвій розстібнув гімнастерку, зблиснув сріблястий ліфчик, а за ним — білі груди. Узявся масажувати там, де серце. Калерія захрипіла, шарпнулася, потім розплющила очі.

— Я вмираю. Весна, бляха, а я вмираю…

— Ну, що ви-те… Берлін оно під боком…

— До сраки їхній Берлін, — слабо, хоч і грубо вимовила. — Життя витікає, я чую. Я ж лікар. Череп, мабуть, пробило?

— Нє, — збрехав Матвій.

Підняв жінку, яка виявилася не такою й легкою, поніс. Заважав іти біль у плечі, тягнув руку додолу.

Калерія слабо посміхнулася.

— Як добре вмирати