Світлана Олександрівна Олексійович - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

мені соромно, що я ось такий. Але все одно сяду за стіл і буду їсти цей проклятий бутерброд. Я думав... Я думав над тим, що ми за люди? Цей клятий бутерброд не йшов мені з голови. Його серцем треба їсти, а не розумом. Хтось добре написав, що в двадцятому... І тепер уже в двадцять першому столітті ми живемо так, як нас навчила література дев’ятнадцятого століття. Господи! Мене часто мучать сумніви... Я з багатьма про це говорив... Хто ж ми? Хто?

Мав я цікаву розмову з дружиною, тепер уже вдовою одного загиблого вертольотчика. Розумна жінка. Довго з нею сиділи. Вона теж хотіла зрозуміти... Зрозуміти й знайти сенс у смерті свого чоловіка. Змиритися з нею. І не могла. Я багато разів читав у газетах, як працювали вертольотчики над реактором. Спершу скидали свинцеві плити, але вони безслідно щезали в дірі, тоді хтось згадав, що свинець при температурі сімсот градусів перетворюється на пару, а там було дві тисячі градусів. Після цього полетіли вниз мішки з доломітом і піском. На висоті стояла ніч од збитої куряви. Темрява. Стовпи пилюги. Щоб влучно «відбомбитися», вони прочиняли шиби кабін і цілилися на око, який крен давати: вліво-вправо, вгору-вниз. Дози шалені! Пригадую заголовки статей: «Герої в небі», «Чорнобильські соколи». Оця-от жінка... Вона звірила мені свої сумніви: «Зараз пишуть, що мій чоловік — герой. Так, він — герой. Але що таке герой? Я знаю, що мій чоловік був чесним, сумлінним офіцером. Дисциплінованим. Повернувся з Чорнобиля і через кілька місяців захворів. У Кремлі йому вручили нагороду, там він зустрів своїх товаришів, вони теж усі були хворі. Але раділи, що зустрілися. Приїхав додому щасливий... З орденом... Я його тоді спитала: «А міг ти не так сильно потерпіти? Зберегти здоров’я?» — «Напевно, міг би, якби більше думав, — відповів він. — Потрібен був порядний захисний костюм, спеціальні окуляри, маска. У нас ні першого, ні другого, ні третього. Та й самі ми не дотримувалися правил особистої безпеки. Ми не думали...» Ми всі тоді мало думали... Як шкода, що ми раніше мало думали...» Я з нею згоден... Із позицій нашої культури думати про себе — еґоїзм. Слабодухість. Завжди знаходиться щось більше, ніж ти сам. Ніж твоє життя.

Вісімдесят дев’ятий рік... Двадцять шостого квітня — третя річниця. Минуло три роки після катастрофи... Людей виселили з тридцятикілометрової зони, але понад два мільйони білорусів і далі жили в заражених місцях. Про них забули. Білоруська опозиція запланувала на цей день демонстрацію, а влада у відповідь оголосила суботник. По місту розвісили червоні прапори, працювали виїзні буфети з дефіцитним на той час крамом: сирокопчена ковбаса, шоколадні цукерки, бляшанки з розчинною кавою. Скрізь сновигали міліцейські машини. Працювали хлопці в цивільному... Фотографували... Але... Нова прикмета! На них уже ніхто не зважав, їх не боялися, як раніше. Люди почали збиратись біля парку Челюскінців... Підходили й підходили. На десяту годину вже було двадцять-тридцять тисяч (я користуюсь міліцейськими зведеннями, їх потім оголосили по телевізору), і щомиті натовп зростав. Ми самі такого не сподівалися... Усі — на підйомі... Хто може стати на заваді такому морю людей? Точно о десятій годині, як ми й планували, колона рушила Ленінським проспектом до центру міста, де мав відбутися мітинг. Уздовж цілого шляху до нас долучалися нові групи, вони чекали колону на паралельних вулицях, у провулках. У під’їздах. Перебігла чутка: міліція й військові патрулі заблокували в’їзні дороги до міста, затримують автобуси й машини з демонстрантами з інших місць, завертають їх назад, але ніхто не піддався паніці. Люди залишають транспорт і йдуть нам назустріч пішки. Оголосили про це по мегафону. Над колоною прокотилося потужне «Ур-ра-а-а!» Балкони переповнені... Усі — на підйомі... Балкони напхом напхані, люди відчиняли вікна навстіж, вилазили на підвіконня. Махали нам руками. Вітали хусточками, дитячими прапорцями. Тут я помітив... І всі навколо про це заговорили... Кудись розчинилася, зникла міліція, хлоп’ята в цивільному зі своїми фотоапаратами... Як я тепер розумію... Отримали команду й пішли в двори, сіли й зачинилися в машинах під брезентом. Влада зачаїлася... Вичікувала... Влада злякалася... Люди йшли й плакали, усі тримались за руки. Плакали, бо перемагали свій страх. Визволялися від страху...

Почався мітинг... І хоч ми до нього довго готувалися, обговорювали список промовців, ніхто про список не згадав. До похапцем облаштованої трибуни підходили самі й говорили без жодних папірців прості люди, які приїхали з чорнобильських місць. Утворилася жива черга. Ми заслуховували свідків... Свідки давали покази... З відомих виступив лише академік Веліхов, один із колишніх керівників штабу з ліквідації аварії, але його виступу я не запам’ятав. Запам’ятались інші...

Мати з двома дітьми... Дівчинка й хлопчик...

Жінка взяла дітей із собою на трибуну: «Вони в мене давно не сміються. Не пустують. Не бігають у дворі. В них нема сил. Вони як старички».

Жінку-ліквідатора...

Коли вона закасала рукави сукні й показала натовпу свої руки, усі побачили, що руки у виразках. У струпах. «Я прала одяг наших чоловіків, що працювали біля реактора, — розповідала вона. — Прали в основному руками, бо пральних машин завезли мало. Вони від перегрузок скоро поламалися».

Молодого лікаря...

Він почав із того, що прочитав клятву Гіппократа... Казав, як усі дані про захворювання закривають під шифром «секретно» та «надсекретно». Медицину й науку втягують у політику...

Це був чорнобильський трибунал.

Я признаюся... Я не приховую: найзначніший день у моєму житті. Ми були щасливі... Признаюся...

А назавтра нас, організаторів демонстрації, викликали в міліцію й судили за те, що багатотисячний тлум перекрив проспект і заважав руху громадського транспорту. Що несли несанкціоновані гасла. Кожному з нас дали по п’ятнадцять діб за статтею «злісне хуліганство». Судді, котрий виніс вирок, і міліціонерам, що вели нас в ізолятор, було соромно, їм усім було соромно. А ми сміялися... Так... Так! Бо ми були щасливі...

Тепер перед нами постало питання: що ми можемо? Що робити далі?

В одному з чорнобильських сіл, почувши, що ми з Мінська, жінка впала перед нами навколішки: «Врятуйте мою дитину! Заберіть із собою!! Наші лікарі не можуть зрозуміти, що з ним. А він задихається, синіє. Він помирає». (Мовчить).

Я прийшов у лікарню... Хлопчик. Сім років. Рак щитовидної залози. Я хотів його забалакати, почав жартувати. А він відвернувся до стіни: «Тільки не треба розказувати, що я не помру. Я знаю, що помру».

В Академії наук... Здається, там... Мені показали знімок легенів людини, пропалених «гарячими частинками». Легені