Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

Вікно покоїв, у яких поселився Франц, розлетілося на друзки, і звідти швидко виліз незнайомець у темному довгому плащі. Трохи затримавшись на підвіконні, він, все ще стискаючи в руках своїй довжелезний ніж, відчайдушно стрибнув униз — і наступної миті почувся глухий звук удару тіла об похилий дах сусідньої прибудови.

— Ах ти, виродку! — стискаючи кулаки, закричав Відок і кинувся з кімнати у коридор.

— За ним! За ним! Тримайте це стерво! — чувся його голос вже з іншого крила поверху.

Франц також визирнув за двері, проте далі йти не наважився. І лише почекавши так добрих чверть години, він вийшов у коридор, відтак обережно рушив до свого покою. Побачене там його вжахнуло: усе було заповнено пір’ям і пухом, які вибились із розірваних подушок. Вітер, що вривався у кімнату з розбитого вікна, підіймав їх, мов хвилі білого моря, м’якого, проте німого й моторошного. Підсвічник, який вже побував на підлозі, залишивши на ній великі воскові плями й блідо-жовті уламки свічок, стояв на шафі й сяяв усього одним вогником. Його світло боязко торкалося розгніваного Відока, що, мов лютий звір, від якого щойно втекла жертва, нишпорив по кімнаті, вишукуючи бодай щось, що міг залишити втікач. Детектив побачив Франца — і його вуста розтягнися в якійсь дивній злій посмішці.

— Ааа, мсьє Моцарт... І як вам така картина? Прегарно, еге ж? Мабуть, так виглядали Помпеї у свій останній день...

Він широко розвів руками, наче актор дешевої трагедії. Жест вдався дещо незграбним.

— Що тут відбулося? — розгублено запитав Франц, шукаючи поглядом свої речі.

— Що відбулося? — перепитав Відок, трохи наблизившись до нього. — Я вам поясню, що відбулося...

Детектив кілька разів марно спробував виплюнути з рота пір’їну, після чого сердито встромив туди пальця і врешті її видобув.

— Вас убили, мсьє Моцарте, ось що відбулося! — голос поліцейського пролунав, як грім. — Убили безжально, доки ви спали. І все для того, щоб отримати голову.

— Чию голову?

— Вашу, чорт забирай!

— Але... Я живий.

— Справді? Ну що ж, можете мені не дякувати... Мабуть, допомогло те, що замість вас під ковдрою було кілька подушок. Все виглядало так, ніби ви спите. Тому вбивця й понівечив їх, випустивши на світ Божий все це диявольське пір’я...

Приголомшений Франц сперся на стіну Свідомість відмовлялася вірити у ці слова, а проте розгардіяш у кімнаті, розбите вікно, а надто спогад про людську постать із довжелезним ножем переконували, що слова детектива були страшною правдою.

Помовчавши, Відок важко зітхнув.

— Прошу вибачення за свій тон, пане Моцарте, — сказав він вже значно спокійніше, — мені здавалося, що той негідник вже попався, але він виявився збіса відчайдушним...

Відок подивився на темну діру замість вікна.

— Відчайдушним щасливчиком, — повторив детектив. — Мої люди погналися за ним, але не думаю, що їм удасться його спіймати. Сьогодні фортуна повернулась до нас дупою...

Раптом він завмер, помітивши на підлозі сіро-жовтий, складений вчетверо клаптик паперу. Під шаром пір’я той спочатку не впав йому в око. Відок підняв свою знахідку і, розгорнувши її, підніс ближче до свічки. Тієї ж миті він розчаровано вилаявся.

— Це, мабуть, ваше, мсьє... — сказав поліцейський і простягнув папір Моцарту.

Той взяв його в руки й також роздивився. То був нотний аркуш з фрагментом якогось твору. Франц заперечливо хитнув головою.

— Ні, це не моє, — відповів він.

— Не ваше? — з подивом перепитав Відок. — Але це ж ноти... І тільки ви тут музикант.

— Так, але... Це не мій почерк. До того ж це схоже на фрагмент з симфонії...

Франц продовжував з цікавістю розглядати ноти й також підійшов ближче до світла.

Хвилину поспостерігавши за ним, детектив раптом запитав:

— А чи є імовірність, пане Моцарте, що це уривок якогось відомого музичного твору?

— І дуже велика, — кивнув той, — я, звісно, можу помилятися... Але, здасться, це фрагмент з п’ятої симфонії... Людвіга ван Бетховена... Безперечно! Так, це вона.

З тріумфом в очах він повернув папір поліцейському.

— Бетховен, — задумливо повторив він, — я щось чув про нього...

Моцарт скептично посміхнувся у відповідь.

— Чорт забирай, — скипів детектив, — буде краще, якщо ви обійдетеся без цих своїх посмішок... Бетховен — це той глухуватий маестро з Відня. Так?

— Так.

— Але на біса Галлю фрагмент його симфонії?

Франц облизав пересохлі губи.

— Ви сказали, що той чоловік полює на геніїв, — промовив він, вказавши на вибите вікно.

— Сказав...

— Дехто вважає Бетховена генієм.

— Ах, чорт забирай... Маєте рацію.

Відок дивився на нього вже зовсім інакше. Здавалося, в одну мить він неабияк заповажав свого співрозмовника.

— Якщо автор симфонії може стати жертвою того негідника, то ваш обов’язок не допустити цього, — не надто впевнено вимовив Моцарт.

Детектив скривився.

— Мої обв’язки визначає для мене князь Естергазі... Як він вирішить, так і буде, — кинув він.

Франц вже збирався щось заперечити, але з-за дверей долинули звуки шарпанини. Хтось когось тягнув, брудно лаючись і завдаючи глухих ударів.

— О, здається, мої хорти його все-таки спіймали! — радісно вигукнув Відок.

Тієї ж миті двоє поліцейських заволокли до кімнати чоловіка із закривавленим обличчям. Той пручався, проте видно було, що сил у нього лишилося вже небагато.

— Дідько, це не він! — розчаровано буркнув детектив.

— Цей стояв на чатах, пане Відок, — пояснив один із поліцейських, — а потім допоміг Галлю перебратися через стіну.

Сказавши це, він разом зі своїм товаришем заходився щосили гамселити схопленого.

— Годі, годі! — зупинив їх детектив. — Хай сам щось скаже.

Поліцейські слухняно припинили екзекуцію, але все ще тримали його під руки. Чоловік геть знесилів і майже не тримався на ногах. Сказати щось, як того хотів Відок, він наразі не міг. Тоді детектив дістав з кишені невелику пляшку з бурштиновою рідиною і, відкоркувавши її, підніс йому до рота. Відчувши запах випивки, чоловік жадібно ковтнув слину і розтулив губи. Детектив обережно влив у нього трохи алкоголю. Видно було, що це додало йому трохи сил.

— Відпустіть його, — наказав Відок.

Поліцейські одночасно звернули на детектива сповнені сумніву погляди.

— Я сказав, відпустіть, — повторив той, — ви постаралися, тому втекти він зможе хіба навкарачки.

«Хорти» вдоволено гмикнули, як майстри, для