Леонід Григорович Кононович - Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович

своїх поплічників тримав під контролем кілька банківських установ. Ніхто не знав, звідки він виліз і на чому зробив такі грубі гроші, — просто якоїсь гожої днини цей тип з'явився у парламенті нового скликання в якості депутата й став безцеремонно лобіювати свої власні інтереси, не турбуючись навіть про те, щоб надати цьому ділу якогось пристойного вигляду. Через рік виборці надіслали у Верховну Раду листа, де чорним по білому було написано, що депутат Гарик Бабаєв нехтує своїми обов'язками народного обранця й, відколи став нардепом, жодного разу не зустрічався з виборцями і взагалі не відвідував свій округ. Крім усього іншого, цей чоловік знаний був ще й із того, що разом з кількома такими ж магнатами організував політичну партію «Родина-красавица», куди, за статутом, вступати мали право лише дуже заможні люди. Злі язики подейкували, що наприпочатку Бабаєв хотів було назвати свою партію «Красивая мать», розуміючи під останнім словом ту ж таки «родіну», — але розумні люди порадили йому не смішити публіку.

— Так ти, значить, і є той самий Оскар? — поспитав Гарик Бабаєв, розглядаючи мене своїми світлими очима.

— Ну! — сказав я тупо.

— Молоток. Я чув про тебе, — він притис кнопку, й до кімнати увійшла юна покоївка, — в мережаному фартушку і з пляшкою віскі на таці. — Вип'єш?

— Та як сказати… — буркнув я.

Дівчина скрутила голову пляшці «Джонні Вокера» й стала розливати віскі по шклянках.

— Ну, — врочисто сказав Гарик Бабаєв, — за красивую мать!

Я лиГнув свою порцію мов собака муху й облизнувся.

— Кажуть, ти банабака замочив? — поспитався Гарик Бабаєв.

— Ну! — повторив я тупо.

— Слава Богу! Цей даг сидів мені в печінках. Уявляєш, — глянув він на Хобота, — ця бригада стала вже й мені на п'яти наступать. Заявилися в наш банк і почали ставити «дах». Їх, звичайно, викинули звідти мов паршивих котів… і що ж вони вкоїли?

— А що? — поспитав Хобот.

— Урили із калашів голову правління. Посеред білого дня в центрі міста організували щось таке, як чеченська війна! Я був на місці замаху — і не зміг дивитися, поїхав геть!.. Шість трупів, буквально перерубаних автоматними чергами, з машин зробили решето, салони залито кривлею… — й до мене: — Воював?

— За річкою! — буркнув я.

— А… то ти обстріляний боєць! Бач, Таліба ніхто не міг укоськати — одморозків як гною, а досвіду бойових дій чортма… — Гарик помовчав. — Роботою задоволений?

Я покрутив головою.

— Батя, хіба це робота!..

— Не зрозумів?

— Ми з колегою звикли до серйозної роботи! — пояснив я поблажливо. — Ризикованої. Грошової. Бойові операції, охорона важливих персон, ліквідація всяких там банкірів — ось наша стихія. А ходити по базару та збирати гроші з бариг…

Хобот кивнув.

— Це правда, шеф! Такого спеца на ринку держать — все одно що… — він задумався, що б його сказати таке сильне, аж нарешті знайшов: —… все одно що мікроскоп використовувати лише для того, щоб спірохети на власному болту розглядать!

Гарик Бабаєв зареготав.

— За що я люблю тебе, бригадире, — що ти рисковий хлопець! Ну добре, добре… — сказав він, побачивши, як Хобот зблід. — Але думай, про що говориш і кому! Коротше, братан, — подивився він на мене, — є для тебе робота — на всі сто!

У двері постукали. Я мимохіть озирнувся й побачив, як до покою зазирає отой чолов'яга з пронизливим поглядом.

— Готово, шеф! — доповів він. — Починати? Гарик Бабаєв ковтнув зі шклянки.

— Давай, — нарешті сказав він тому чолов'язі. — Але потихеньку, чув?

— Повну програму?

— Ні… так, знаєш, — злегка по-конячому! В'їхав? Чолов'яга кивнув.

— Все буде по першому класу, шеф!

Коли двері за ним зачинилися, Гарик посміхнувся. Посмішка його була недобра, й од неї на мить мені зробилося аж моторошно.

— Зараз побачите гонку з переслідуваннями. Чули про таке?

Я знизав плечима.

— А що це, шеф? — поспитався Хобот. Гарик показав на вікно.

— Дивіться уважно. Таке ви хрін де побачите!

Я простягнув руку й налляв собі віскі. Всі мовчали. Надворі падав сніг. У мигтінні лапатих сніжинок видніло: глуха цегляна стіна, що тягнеться хтозна й куди, тенісне поле, геть занесене заметами, і ялиновий гай, який починається потойбіч басейну. Й над усім оцим краєвидом стояла така тиша, що, здавалося, речі й предмети грузнуть у ній, мов у якійсь прозорій субстанції.

— Ага, — задоволено сказав Гарик, — ось він, казліна! Насеред тенісного поля вийшов якийсь паруб'яга. Він

ледве переставляв ноги, і з одягу на ньому був тільки спортивний костюм. Ось він зупинився й, стоячи по коліна в снігу, став роззиратися доокруж. Коли він обернувся в наш бік, я стиснув зуби од безсилої люти: його лице було, як один суцільний синець, і так розпухло, що нагадувало фізіономію доісторичної людини. Перенісся було деформоване й скидалося на сиру котлету, одне вухо було відірване, надбрівні дуги розтовчені й так понабрякали, що очі ледве прозирали крізь вузькі щілини… На додачу до всього застарілі синці почали розповзатися по всенькому виду й, міняючи колір, зіллялися в чорну мов земля й на взір просто-таки жахливу маску. Од воріт коротко застрочив автомат. Черга пройшла за метр од того лишеги, і я побачив, як розривні кулі здіймають фонтанчики мокрого снігу. Паруб'яга з неймовірним спритом підстрибнув на місці й кинувся геть. Ось він забіг у ялиновий гай і, петляючи поміж деревами, став спускатися в долину. Постать його меншала й меншала, виділяючись на білому тлі темною плямою, аж зненацька у дворі почувся шалений гавкіт. Четверо здоровецьких плямистих доГів, зростом у добре теля кожен, вискочили на тенісне поле й, не перестаючи валувати, кинулися по слідах того неборака. Вони гнали величезними стрибками, і з вікна добре видно було, як ця собарнота розсипалася поміж деревами, та однак мчала і мчала в одному напрямку, орієнтуючись по слідах, котрі вервечкою виділялися на сніговій понові. Втікач наддав ходу; він біг із гори