Юрій Дмитрович Бедзік - Над планетою — «Левіафан»

class="book">— Терморегулятори кормової і носової частини готові до монтування. Перевірку проведено на всіх режимах теплової активності.

— На всіх, кажете? — мугикнув собі під ніс директор Кремпке.

— Так, шеф.

Директор мружиться, шукає якесь слово.

— Ось що, Крейський… — Він важко ліг на спинку крісла. — Ми хотіли б мати орієнтовні дані на випадок заміни російського газу німецьким.

У Крейського сіпнулося ліве око, він мимоволі напружився. Невже знову починається стара пісня?

— Здається ж, справа вирішена… пане директор… Ви самі запевнили головного конструктора…

— Так, так, все вирішено! — замахав руками Кремпке, і в голосі його почулася така заспокійлива добродушність, що Крейський полегшено зітхнув. — Все по-старому, будьте спокійні, Крейський. Просто розумна обачність… Стан міжнародних відносин ненадійний. Сьогодні ми одержуємо російський газ, а завтра — порожні газгольдери. Фірма не може ризикувати. Фірма вимагає гарантій на багато років наперед. Не хотів би задавати вам прикрості, Крейський… — в очах директора блиснула зловтіха, — але проекти майбутніх «Левіафанів» будуть базуватися виключно на вітчизняному газі. Ось через що я прошу вас, Крейський… прикинути можливі зміни. Кошти, матеріали, сам принцип дії. Все, що ми потребуватимемо в разі переходу на звичайний, «нефлегматизований» водень.

— «Нефлегматизований» водень — це катастрофи, загибель тисяч людей, — холонучи при одній думці про можливість такої заміни, видавив із себе Крейський.

— Боже, які у вас кволі нерви! Загибель!.. Катастрофи!..

— Я не можу вам дати технічних розрахунків на зміну теплової системи, — глухо промовив Крейський.

— Чому?

— Просто… не можу.

— Пробачте, Крейський, ви, здається, забули, з ким говорите? — В голосі Кремпке прориваються колючі нотки, широке обличчя помітно дерев'яніє.

Ні, Крейський нічого не забув. Він знає, що ця розмова, можливо, буде його останньою розмовою з директором, знає, що компанія не любить бунтарів і знайде замість Крейського десятки першорядних спеціалістів. І Ріхтер лишиться сам, і все піде так, як запланували ці жорстокі, бездушні пани з правління.

— Я принесу вам технічні дані, пане директор, — Крейський встає повільно, мов п'яний, кілька секунд дивиться собі під ноги. — Дозвольте йти.

Кремпке переможно усміхається.

— Ідіть, дорогий мій. Ідіть. Я вас запевняю: ми поки що нічого не будемо міняти;.. А технічні розрахунки прошу принести мені якомога швидше. Через дві години я їду до шефа.

Він дістає зі столу коробку з сигарами і з виглядом добродушної, милої людини підсовує його збентеженому, подавленому інженерові.

НА ЗАХИСТ ДРУГА

— Віллі! Віллі! Ти не спиш?

Ріхтер обережно відчиняє двері і заходить до невеличкого коридорчика. В ніс йому б'є запахом немитого посуду. Старенька портьєра закриває вхід до кімнати. Чи справді спить хлоп'я, чи, може, подалося з друзями в шумливу круговерть міських вулиць?

— Віллі!

Відхиляється портьєра, і на порозі стає заспаний Віллі. В довгій нічній сорочці, він схожий на маленького буддійського ченця. Розтирає очі, винувато кліпає на інженера довгими світлими віями. Що сталося? Так рано пан інженер ніколи не навідувався до їхньої оселі.

— Доброго ранку, пане інженер.

— Для кого ранок, а для кого вже й обід, — з жартівливою серйозністю каже Ріхтер, дивлячись на годинник. — Не було листа для мене? Учора начебто приходив поштар.

Поштар! Нащо пан інженер таке питає? Коли це траплялося, щоб Віллі затримав у себе бодай на одну хвилину лист для пана інженера? Віллі чудово знає, як нетерпляче очікує пан інженер вісточку з Радянського Союзу від загадкової і, мабуть, дуже милої дівчини Ґанки Крижанич. Віллі сам би полетів туди, на Схід, щоб тільки вирвати у тієї Ґанки листа та більше не мучити пана інженера.

— Це не до вас… У дванадцяту квартиру приносили, — переступає на холодній підлозі босими ногами хлопчик.

— Жаль! — Ріхтер обняв його біляву, розкучману голову. — А в школу коли?

— Друга зміна, пане інженер.

— Тоді ще трохи поспи.

— Що ви, пане інженер! У мене сила роботи! Скоро мама прийде з крамниці, а я досі не прибрав у кімнаті. Бачите, що тут робиться.

Ріхтер справді бачить страшенний розгардіяш: стіл завалений брудним посудом, постелі не застелені, на дверцях шафи звисає дівоче плаття. Впіймавши уважний погляд Ріхтера, хлопчик зриває сукню з дверцят, жбурляє її всередину шафи. Це сукня Гельди! Це вона все покинула отак, щоб мамі і йому було більше роботи. Пан інженер не знає, скільки вони горя й клопоту мають з цією дурною Гельдою…

— Клопоту? — говорить Ріхтер, тягнучись очима до шафи.

— Хай вони ще приїдуть… я їм покажу!..

— Стривай, Віллі! Ти про кого?

— Про… Гельду. Пан Густав возить її скрізь, а вона раденька… — І хлопець болісно схилив голову.

У Ріхтера на обличчі — подив. Він не хоче вірити в почуте, не припускає думки, що це правда… Ні, ні, хлопець, мабуть, помилився. Звідки ж йому знати, куди їздить ночами його сестра, хто дарує їй дорогі сукні, туманить голову?..

Не озвавшись і словом, Ріхтер швидко йде до дверей. Маленька кімнатка наливається тишею, чути важке дихання Віллі рипкі кроки Ріхтера… Яке йому взагалі діло до цієї шалапутної Гельди? Хай собі казиться з тими бузувірами, з Густавом, зі всією їхньою бандою… Раптом він отямився… Якщо вона з ними, то, значить, це вона тоді врятувала його… Це її шепіт застеріг його від страшної небезпеки… Ріхтер повільно обернувся до хлопця. На нього дивились довірливі, благаючі очі.

— Ти не помилився, Віллі?

Гостренький носик, нечесана копичка волосся, розхристана на грудях сорочка… Боже, хіба ж можна не вірити цим сповненим любов'ю й відданістю оченятам!

— Пане Ріхтер… — губи судорожно кривляться. — Нащо ви питаєте мене?.. Пан Густав дає Гельді гроші, він був у нас. Хіба я не знаю пана Густава? — Хлопчик підходить зовсім близько до Ріхтера, піднімає голову. — Пам'ятаєте, ви колись водили мене