Дмитро Федорович Кузьменко - Аеніль

часу в неділю вранці. Просто сиділа сама, немов чогось чекаючи. Це було у доволі запущеній частині парку за лікарнею, де він поступово переходив у ліс. Неподалік знаходилося кладовище. Гелео здалеку помітила Аеніль і, посміхнувшись, привіталася.

— Не підкажеш, як знайти подарунок на день народження подруги? — відразу перейшла до суті справи Аеніль.

— Потрібно щось, що б їй сподобалося. Ти знаєш її смаки?

— Е… Хтозна… Це Нітетіс, ти могла її бачити, я вас колись знайомила.

— Знаю її. Хоч твої подруги стараються мене оминати.

— Я говорила їм…

— Та нічого, не турбуйся. Це нормально, я вже звикла, — перебила її Гелео. — Книга — найкращий подарунок. Вона любить читати?

— Не знаю… Вона розумна, вчиться непогано. Думаю, що любить.

Гелео дістала щось з кишені своєї мантії.

— Можеш взяти цю. Я нещодавно знайшла її в одній потаємній кімнаті. Випадково туди потрапила. Це чарівна книжка. У ній з’являються ті історії, яких у цей момент прагне твоє серце. — Гелео розкрила книжечку. — Ось у мене зараз «Оповідь про Мірну з Ніфу та її пошуки щастя».

Аеніль взяла до рук маленький фоліант і відкрила його. На титульній сторінці, затертій і пожовклій від часу, було зазначено: «Баллада про Ліміель». Гелео піднялася і глянула, що показує книга у Аеніль.

— Я чула про цю казкову поему, — сказала Гелео. — Там розповідається про еолійку з простого роду, яку покохав еолійський король і зробив її королевою. Піддані вигнали їх з країни, і вони поселилися у мальовничій долині біля Роздільних гір. Спершу там жили лише вони, їхні слуги та невелика група відданих їм еолів, а сьогодні це чи не найбільша з еолійських країн Західної Ери, яка так і зветься — Ліміель. Коли, що зараз вчаться в нашій Академії, звідти.

— Я б хотіла прочитати… Але краще подарую Нітетіс.

— Як хочеш, я вже прочитала свою повість. — Гелео ще раз глянула на назву поеми і пробурмотіла про себе: — Цікаво, чому це еоли називають свої країни жіночими іменами? Ліміель, Міріам, Олівія?

Кімнати батьків Нітетіс знаходилися на третьому поверсі в учительській частині Академії. Жив там лише батько та старший брат, бо мати Нітетіс померла.

Аеніль довелося поблукати, аби знайти потрібні двері. Вона погано знала, точніше, взагалі не знала цю частину замку. І непримітні невеличкі двері у вузькому тісному коридорі було легко пропустити.

Коли Аеніль зайшла всередину, то її вразила чистота приміщень. Власне, навіть не чистота, а пустота. У вітальні, яка слугувала й залою, не було нічого зайвого: гардероб для одягу, напівпорожня шафа з книгами, обідній стіл зі стільцями, порожній письмовий стіл, диван та камін. Жодних картин на стінах, жодних стосів паперів, книг, чарівницьких причандаль, настоянок, камінців, амулетів і тому подібного, чим були ущерть заповнені кімнати тих викладачів, у яких бувала дівчинка.

З бокових дверей до неї вийшов майстер Амасіс Зевксідем і привітався:

— Розташовуйся, гості ще не зійшлися. Нітетіс зараз вийде.

За хвилину у вітальню забігла святково одягнена й рум’яна від радості Нітетіс. Аеніль ще не доводилося бачити одногрупницю такою чарівною. Вона навіть на мить розгубилася, і лише запитальний погляд Нітетіс на пакунок у руках Аеніль повернув її до тями.

— Вітаю, — пробурмотіла Аеніль і простягла пакунок. Вона не любила і не вміла вітати словесно, бажати тих усіх банальностей, яких зазвичай бажають на такі свята.

Нітетіс із зацікавленням розгортала пакунок, а в кімнату зайшов Леонт. Він чемно привітався з гостею і підійшов до сестри глянути на подарунок. Аеніль теж не могла втриматися, бо їй кортіло дізнатися, що ж покаже книга для подруги. Титульна сторінка мала вигляд якогось папірусу, вкритого закарлючками. Лише після кількох хвилин розглядання переплетінь візерунку можна було побачити там напис: «Містеріум», а трохи нижче — «Пісні про Таємницю».

— Дивно, — здивовано і тривожно пробурмотіла Нітетіс і перегорнула сторінку.

— І вдень, і ввечері не будеш ти в безпеці… — почав читати Леонт.

— Щось не дуже оптимістично, — посміхнулася Нітетіс.

— Це чарівна книга, — почала виправдовуватися Аеніль, — вона показує той твір, який найбільш потрібен тому, хто тримає книгу в руках, який відповідає внутрішньому настрою і думкам… — Останню фразу вона додала невпевнено, бо їй здалося, що прочитане Леонтом аж ніяк не відповідало радісному настрою Нітетіс.

Прозвучав стукіт у двері, Нітетіс закрила книгу і простягла її Леонту, а сама побігла відчиняти двері.

— Відповідає настрою? — перепитав Леонт і відкрив книгу. — О, й справді прикольно. «Як використовувати чарівний захист для нападу: Посібник арніонського воїна». Я, мабуть, позичу на якийсь час цю книжку у Нітетіс, — засміявся він, але Аеніль його не слухала, бо пішла до Ембли, яка саме вітала Нітетіс.

Поступово зібралася решта гостей: Зенон Зевксідем, старший брат Нітетіс, та, на превелике здивування Аеніль — Анахарсій Аріант. Проте з розмов за святковим столом дівчинка зрозуміла, що Анахарсій товаришує з Зеноном і загалом добре знає родину Зевксідемів.

Після того, як всі завершили святковий обід, розпочалися різноманітні балачки. Майстер Амасіс почав у чомусь переконувати Анахарсія, але той не здавався.

— Ні, там таки слово «захист», а не «безпека». Мова йде саме про чари природнього захисту, — наполягав Анахарсій.

— У давньоарніонській «дріо» не вживалося у цьому значенні! — енергійно доводив майстер Амасіс. — Для позначення чар захисту використовувалося слово «тертіо», почитайте трактат магістра Урана Теора періоду Третьої Епохи…

— Той трактат вважається підробленим і написаним значно пізніше на якомусь діалекті…

— Це ж слово зустрічається й у всіх інших пам’ятках! Слово «дріо» вживається лише в цій пісні! І його слід розглядати у дериваційній площині, корінь «др» вказує на спокій, а інтерфікс «і» та флексія «о» не залишають сумніву, що це іменник тривалого стану з позитивною конотацією, це може бути лише «безпека»!

Аеніль було важко сприймати цю мовознавчу термінологію, тому вона піднялася з-за столу та пішла до Нітетіс, яка показувала Емблі свою колекцію морських мушель. Подруга тримала їх у батьків, бо