Микола Данилович Руденко - Син Сонця — Фаетон

Саме такий зв'язок і вдалося налагодити Шако…

У Чаміно є нитка, на якій записано деякі відомості про Юпітер. Цього не знає навіть Лоча. Та пора вам знати про це!

Вони обійшли ракету, що стояла в затінку дерев. Рагуші, мабуть, спав, бо до Фаетона не близько, треба як слід виспатися. Для Миколи це був останній земний день, йому хотілося попрощатись із щедрим зеленим світом, який він устиг по-справжньому полюбити. Алочі йшов поруч, ступав сторожко, майже нечутно. Микола подумав, що природа в цього хлопчика заклала добрий мисливський інстинкт. Шолом скафандра був улаштований так, що Микола чув усі лісові звуки і міг вільно розмовляти з Алочі.

Хлопчик завжди був з Миколою значно сміливішим, ніж з батьком, а сьогодні тримався цілком невимушено. Та й Микола забув про те, що Алочі — його учень. Віднині хлопець мав замінити Миколу, по суті він уже не учень, а молодший брат, на якого старший покидає немічного батька.

Вони заглибились у лісові хащі. Тут було вогко, сонячне проміння губилося в густих кронах дерев, і зеленкуваті сутінки оповили міцні стовбури. Десь поблизу зашаруділа трава, тріснула суха гілка, гойднулася могутня павутина ліан. Алочі насторожено зупинився, а Микола дістав із кишені невеликий циліндрик — подарунок Рагуші, що мовою фаетонців називався жуго. В тому циліндрику ховалася така могутня променева сила, що найбільші дерева — в десять людських обхватів — падали від неї, мов лугова травиця від дотику гострої коси. Проте Микола ще ні разу не скористався з цієї зброї — на їхньому материку хижаків водилося мало.

Поміж дерев з’явилася гора темної шерсті. Незграбно перевалюючись, вона посувалася їм назустріч, підминаючи під себе чагарники й візерунчасте листя папороті. То була велетенська сумчаста ведмедиця. Вона йшла до них, довірливо зблискуючи круглими очиськами. Мабуть, їй не доводилось бачити отаких двоногих істот, і вона спокійно оглядала їх.

Колонія Ечуки-батька не вдавалася до полювання. Очевидно, батько мав на меті убезпечити своїх вихованців від передчасного знайомства з запахом живої крові. Вже на п'ятому оберті Микола привчав дітей користуватися бумерангом, але то були тільки спортивні вправи. Батько ж казав, що мисливству й риболовлі почне навчати їх лише на п'ятнадцятому оберті.

Микола спокійно стежив то за ведмедицею, то за своїм вихованцем. Тим часом Алочі нетерпляче тупцював на місці, наче в ньому визрівало якесь відчайдушне рішення. Рука його лягла на бумеранг, що стирчав за поясом. Він кидав благальні погляди на вчителя, ніби просив дозволу помірятися силами з велетенським звіром. Потім, забувши про вчителя і про все на світі, блискавичним рухом вихопив із-за пояса бумеранг і так неждано метнув у ведмедицю, що Микола не встиг зупинити його за руку. Бумеранг влучив просто в око. Тварина люто заревіла й рушила на мисливця. Роззявлена паща з гострими іклами наближалась до хлопчика, а він, поволі задкуючи, інстинктивно обмацував свій пояс. Та другого бумеранга в нього не було. Миколі довелось натиснути кнопку жуго. Відтята голова звіра покотилася до ніг Алочі, а гора шерсті, важко осідаючи, загородила собою дупло могутнього дерева.

З грудей Алочі вихопився крик божевільної радості. Він упав на голову ведмедиці, наліг на неї грудьми й почав смоктати свіжу теплу кров.

Микола мовчав. Він думав про те, що цієї хвилини відбулося перше на цьому материку полювання і вперше людина скуштувала теплої крові. Його вразила сміливість і спритність Алочі. Хлопчикові бракувало тверезості, він ще не вмів зважувати свої сили, але вже зараз можна було сказати, що з нього виросте справжній мисливець. А його несподівана хижість… Чи можна на неї нарікати? Микола давно казав батькові, що дітям бракує м'яса, але батько ніби чогось боявся. Чого ж тут боятися? Людина була й лишиться нещадним хижаком, кров і м'язи тварин — диких чи свійських — були й ще довго будуть для неї звичайною поживою…

Алочі, напившись крові, вхопився цупкими руками за ліану, швидко видерся на дерево, ніби очманілий, крикнув у джунглі:

— Ге-гей, лісові ведмеді!.. Ваша кров дуже смачна! Алочі питиме вашу кров…

Він мовби сп'янів. Стрибаючи з гілки на гілку, повисав над Миколиною головою, співав якусь незбагненну пісню, і налякані папуги лементували у верхів'ях дерев. У джунглях зчинився галас, птахи і звірі перегукувалися тривожними голосами, ніби передчуваючи якусь небезпеку. Це передчуття було не марне: народився справжній володар усього живого на материку. Сьогодні він уперше відчув свою повновладність; вона сп'янила його до безуму, він не міг приховати цього сп'яніння навіть перед учителем.

Миколі також передалась напівдика веселість Алочі. Вийшовши з лісу, вони разом вибігли на скелю, що височіла над дзеркальною поверхнею широкого озера. Алочі розігнався і стрибнув униз головою. Микола дивився, як його спритне тіло розтинало воду, і думав про велику людинотворчу місію батька. А в пам'яті жевріла батькова розповідь про Юпітер…

Миколі хотілося запам'ятати кожну живу риску свого учня, кожен вигин пружного тіла, що спритно, дужим помахом сильних рук розтинало прозору воду.

Прощай, Земле!.. Прощайте, гори й ліси, чисті озера й теплі ріки. Будьте прихильні й щедрі до маленьких, кмітливих істот, які стали першими зернятками діяльного розуму на земному Материку Свободи…

Може, кілька мільярдів обертів тому отак дивився на витвір власного розуму аміачний космонавт із Юпітера. Він дивився на Першого фаетонця — далекого пращура Акачі.

Вони стояли скафандр до скафандра, і кожен з них поклав на плечі другого витягнуті руки. Батько дивився в обличчя синові, син дивився на батька. Мужня, зріла молодість і мудра, досвідчена старість мовчки перезиралися між собою, не маючи певності, що коли-небудь їм доведеться побачитися знову.

Рагуші клопотався біля ракети. Алочі привів півтори сотні дітей, вишикував їх на галявині. Діти нетерпляче поводили бистрими оченятами — їм хотілося бігати, стрибати, лазити по деревах. Вони не розуміли, чому Алочі змушує їх стояти непорушно, а оті двоє, кого вони називали батьком і вчителем, чудернацько труться своїми шоломами, наче також затіяли якусь незнайому гру.