Аліна Миколаївна Болото - Краще сидіти вдома...

Степен підхопився з моторністю, надзвичайною для літньої людини, й схопив зброю, що відлетіла було вбік:

— Уб’ю!

Клодт підбив ствол, куля просвистіла над Світланиною головою, вибила тріску із дверного косяка й помчала кудись убік газону.

— Ідіот, — тихо сказав Клодт. — Дівчисько має рацію. У будинок Орві простіше ввійти, ніж вийти. Твій дружок отримає свою частку Могутності, Свєтко.

Він обережно причинив двері й відійшов до столу. Степен замислено почухав потилицю, опустив карабін на стільницю й теж схилився над картою.

І тут Світланина витримка вичерпалася. Судорожним рухом дівчинка вхопила на руки кота, який виліз з-під буфета, і стала гладити так люто, що Васько негайно її вкусив. Коти не люблять нервових рухів. Світлана не без зусиль витягнула палець із Васьчиної пащі й з тугою подумала про дім. Як там батькові, адже мама, напевно, ще не повернулася з села — він їй, звичайно, не повідомив нічого, а сам, найімовірніше, ночував у міліції. Зворотний бік пригод — розхитані нерви рідних. Задумавшись, Світлана знову трохи сильніше натиснула на котячу голову, і Васько безцеремонно стукнув хазяйку лапою.

— Вхід повинен бути за чотири метри від будинку на перетині двох алей! — Степен викинув сірник і випрямився.

Колишній «вагонний дядечко» перемінився. І куди поділися його сутулі плечі, зацькований погляд? Зникли разом з міською суєтою. Навіть на самого себе ранкового він не був схожий: над картою височів переможець, перед яким готувався дрижати Всесвіт!

Антель розгублено посміхнувся й заглянув у переплетення звивистих ліній.

— Чому? — запитав він дурнувато.

Клодт із хрускотом переломив свій сірник і відкинув його геть:

— Тому що в іншому місці його бути не може!

Я не почув найголовнішого: як щодо рюкзака? Якби я був людиною, то засунув би карту туди, де лежала, і пішов би обідати. Дивні істоти: ганяються за Могутністю тоді, коли удома чекають повні холодильники!.. Втім, холодильники мене не цікавлять.

У легенді Орві йдеться, що головні неприємності починаються саме біля входу до Могутності. Хоча в нас на вході теж валяються… статуї, так що, у принципі, яка різниця?

Тьфу, знову за вухо смикає! Я ж укушу! Ні, з Тайфуном все-таки простіше, лежить собі тихо й тепло випромінює. Добряче йому, бідоласі, не пощастило цього разу. Він пройшов містом дуже чітко: у напрямку свого корабля. Накритий захисним полем корабель чудово вписався в пейзаж, бо взагалі зник з поля зору (не для мене, звичайно). Але індикатор Орві зіпсував усю справу, викривлення реальності пішло по наростаючій і призвело до Переходу.

Замість сірників міряли кроками. Степен зосереджено сопів, переставляючи коротенькі ноги, а Клодт раз по раз оглядався на дерево, що росло під стіною: звіряв напрямок. Світлана з інтересом спостерігала за діями «шукачів скарбів», Антель стояв на посту, щоб припинити можливий напад з боку парку, але дивився не стільки в зарості, скільки на Світлану. Кіт Васько взагалі залишився в будинку.

— По-моєму, тут! — Клодт зупинився й кинув на землю саперну лопатку.

Місце нічим не відрізнялося від інших, але, незважаючи на це, Степен радісно підтвердив:

— Точно!

У чотири руки розкидали перемішану зі шматками каменів купу трісок. Клодт розмітив квадрат півтора на півтора метра й увігнав лопату в сиру землю. Степен взявся було теж копати, але за кілька хвилин пролунав скрегіт.

— І в мене камінь, — сказав Клодт. — Кладка. Доведеться повозитися.

Степен на мить задумався:

— Десь я начебто кирку бачив?.. Антель, ну ж бо збігай у підвал!

Антель зірвався з місця.

— Ліхтар візьми! — крикнув йому вслід Клодт. Він продовжував знімати шар дерну, під яким оголилася стара кладка із грубо обтесаного жовтуватого каменю.

Степен колупнув камінь лопатою, потім постукав дерев’яною ручкою:

— Гуде! Там порожнеча внизу.

Клодт тим часом повністю очистив квадрат від землі. Стало видно, що камені різні: приблизно в центрі йшов ряд дрібніших, ідеально гладких, немов обтесаних морською хвилею, а ближче до країв грані ставали гостріші, а самі камені крупніші. Це трохи нагадувало мозаїку з абстрактним малюнком.

Клодт присів навпочіпки й погладив камінь долонею. Нічого не відбулося. Тоді він підкликав Світлану й звелів їй торкнутися каменю браслетом. Кладка відразу побіліла.

— Що й потрібно було довести, — із задоволенням постановив Клодт.

Степен навіть лопату кинув, пройшовся по гранях білого квадрата, що чітко виділявся на тлі землі, притупнув збуджено:

— Тут воно, тут! Я нюхом чую!