Френк Херберт - Месія Дюни

— Я мав би залишити тебе у твоєму невігластві, — перебив його Скителі, — проте мій обов’язок цього не дозволяє. Крім того, це небезпечно для нас усіх.

Едрік здригнувся, змахнув перетинчастою стопою, щоб втриматися на місці. Вихор сколихнутого цим рухом оранжевого газу закрутився довкола його ніг.

— Кажеш дивні речі, — промовив він.

— Ситуація вибухонебезпечна, — уже спокійніше заговорив Скителі. — Коли пролунає вибух, осколки летітимуть крізь століття. Ти цього не бачиш?

— Ми вже й раніше мали справу з релігіями, — запротестував Едрік. — Якщо ця нова…

— Це не просто релігія, — відповів Скителі, задумуючись, що б сказала Превелебна Матір із приводу такої прочуханки, заданої їхньому поплічникові. — Релігійне правління — це дещо інше. Муад’Діб заповнив усе своїм Квізаратом, який перебрав на себе всі урядові функції. Не існує постійних громадських органів, немає мережі посольств. Островами його влади є єпископства. У центрі кожного такого острова — людина. Люди вчаться здобувати й втримувати особисту владу. Люди заздрісні.

— Доки вони розділені, поглинемо їх одного за одним, — із задоволеним усміхом сказав Едрік. — Досить відтяти голову, а тіло впаде до…

— У цього тіла дві голови.

— Сестра, котра може вийти заміж.

— Котра неодмінно вийде заміж.

— Мені не подобається твій тон, Скителі.

— А мені не подобається твоє невігластво.

— Ну, вийде вона заміж — то й що? Яким чином це порушить наші плани?

— Це порушить увесь Усесвіт.

— Вони обоє не є унікальними. Я теж маю сили, що…

— Ти дитина. Тупцяєш там, де вони крокують.

— Вони не унікальні.

— Ти забуваєш, гільдієре, що ми колись створили власного Квізац Хадераха. Це істота, що здатна побачити весь спектакль, який розгортається в Часі. Це форма існування, якій не можна погрожувати без того, щоб самому не підпасти під таку саму загрозу. Муад’Діб знає, що ми вдаримо в його Чані. Мусимо рухатися швидше за нього. Ти повинен дістатися до гхоли й підштовхнути його, як я вже казав.

— А якщо ні?

— Інакше вразять нас грім і блискавка.

***

О багатозубий черве, Чи вгамуєш незцілиме? Тіло й дух, що тебе ваблять До землі усіх початків. Їж страхіть із брами пекла, І нема з одеж одежі, Що прикрила б труту божу Або ж полум’я бажання!

Гімн червові. З «Книги Дюни»

Пол аж спітнів, вправляючись у тренувальній залі під керівництвом гхоли з крис-ножем і коротким клинком. Тепер він стояв біля вікна й дивився вниз, на храмову площу, намагаючись уявити собі Чані в клініці. Вона занедужала зранку, будучи на шостому тижні вагітності. При ній були найкращі лікарі. Вони сповістять, коли з’являться якісь новини.

Темні пообідні пилові хмари затінили небо над площею. Фримени називали таку погоду «брудним повітрям».

Невже ті лікарі ніколи не обізвуться? Кожна секунда важко видиралася з минулого, неохоче входячи в його Всесвіт.

Чекання… чекання… Бене Ґессерит не прислали з Валаха жодного слова. Очевидно, навмисне зволікання.

Колись детальне видіння зареєструвало було ці хвилини, але він закрив свою свідомість від пророцтва. Волів роль риби, плавця у водах Часу, котрий, не опираючись долі, рухається не туди, куди хоче, а куди несе його течія.

Чутно було, як гхола збирає зброю, перевіряє спорядження. Пол зітхнув, торкнувся рукою пояса, дезактивуючи щит. По шкірі хвилею пробігли мурашки.

Коли повернеться Чані, міркував Пол, він займеться справами. Було досить часу, аби погодитися з фактом: те, що він від неї приховував, продовжило їй життя. Задумався — невже це зле, що він віддає перевагу Чані, а не спадкоємцю? Яке право він мав обирати замість неї? Дурні думки! Хто міг би вагатися з огляду на альтернативу — невільничі ями, тортури, гірка туга… чи ще гірше?

Він почув, як розчиняються двері й входить Чані.

Пол обернувся.

В очах Чані читалася жадоба вбивства. Широкий фрименський пояс, що обхоплював у стані її золоту сукню, намисто з водяних кілець, одна рука біля стегна (ніж завжди мусить бути під руками), суворий погляд, яким вона оглядала кожну кімнату, входячи туди, — усе в ній було лише тлом її люті.

Коли вона підійшла, він розкрив обійми й притис її до себе.

— Хтось, — хрипко сказала вона просто йому в груди, — тривалий час годував мене контрацептивами… доки я не перейшла на нову дієту. Через це будуть проблеми з пологами.

— Можна чимось зарадити? — спитав він.

— Засоби є, але вони небезпечні. Знаю, від кого походить ця отрута. І я візьму її кров!

— Моя Сіхає, — шепнув він, ще міцніше пригорнувши її, щоб втишити раптове тремтіння. — Ти носиш жаданого нами спадкоємця. Хіба цього не досить?

— Моє життя протікає швидше, — промовила вона, притиснувшись до нього. — Тепер ця вагітність усе вирішує в моєму житті. Лікарі казали мені, що все йде страхітливо швидко. Я мушу їсти і їсти… і вживати більше прянощів… їсти їх і пити. Я вб’ю її за це!

Пол поцілував її в щоку:

— Ні, моя Сіхає. Нікого ти не вб’єш.

І подумав: «Кохана, Ірулан продовжила твоє життя. Для тебе час пологів стане часом смерті».

Він відчув, як притлумлений жаль висушує йому мозок, висотує життя, вливаючи його в чорну порожнечу.

Чані відіпхнула його.

— Її неможливо простити!

— Хто каже про прощення?

— То чого ж я не можу її вбити?

Запитання було таким по-фрименськи простим, що Пол заледве стримався, щоб не розреготатися істеричним сміхом. За якусь мить він сказав:

— Це не допоможе.

— Ти це бачив?

Усе єство Пола стиснулося від згадки про видіння.

— Я бачив… я бачив… — пробурмотів він. Кожна подробиця довколишнього відповідала побаченому майбутньому, і це його приголомшило. Надто часто він бачив усе це — тепер воно прикувало його до себе, стиснуло в обіймах, наче хтивий сукуб. У роті геть пересохло. А чи не йшов він, подумалося йому, за відьомським покликом свого пророчого дару, аж доки той не скинув його в немилосердне сьогодення?

— Розкажи мені, що ти бачив, — промовила Чані.

— Я не можу.

— Чому я не повинна її вбити?

— Бо я про це прошу.

Він дивився, як вона сприйняла його слова. Достоту як пісок приймає воду