Катерина Щоткіна - Любомир Гузар. Хочу бути Людиною

покірного виконавця волі свого великого попередника, але водночас ніби ніс на собі відблиск його шарму.

Утім, і визначення «патріарх» не надто пасувало молодій людині. Воно так і залишилося «за Гузаром». Почавши своє архієрейське служіння з невизнання, владикою, який «не діяв, як єпископ», Гузар закінчує архієрейську кар’єру визнаним патріархом, який «не діє, як патріарх». Точніше, діє, якщо слово «патріарх» розуміти ширше від церковної посади. Блаженніший «звільнив собі руки», збільшив простір для маневру, набув особистої свободи, щоб стати патріархом уже не для однієї з церков, але для цілого народу, країни, якій не дуже пощастило зі світською владою, але яка потребувала мудрості, дороговказу чи, зрештою, доброї поради. Для цього Любомир Гузар відійшов від управління церквою, відділивши власний авторитет від церковного. Блаженніший був готовий брати на себе ризик і робити помилки, не кидаючи тіні на церкву і не піддаючи її ризику. Хай там як, авторитет УГКЦ у той період багато в чому був авторитетом Любомира Гузара, тому він вирішив розділити їх для збільшення ефективності обох.

«Його прощальний уклін» цінний не тільки як демонстрація того, як самому бути послідовним протягом «короткої історії» власного життя, схожого на розмірене крокування сходами. Це зразок того, як вписується «коротка історія» особистих зусиль у довгу історію загального звершення, як кожен сходовий проліт чітко стикується із попереднім і наступним. Ця безперервна історія, спадковість поколінь і політики забезпечує зв’язок у часі, де різні люди діють у свій спосіб, але при цьому все суспільство рухається загальними траєкторіями, обумовленими спільною метою.

Розділ 15. Зрости у свободі

Колись давно один підпільний священик, майбутній єпископ УГКЦ, сидів на нарах і слухав майора МДБ, який несподівано розговорився. Майор сказав йому: «Ну, досягнете ви свого. Буде вам ваша церква. Але що з того? Радості вам від того все одно не буде». Через багато років по тому старий уже єпископ розповів цю історію. Не те щоб майор МДБ мав рацію. Але чомусь владиці згадалася ця сцена…

Коли «своя церква» нарешті відродилася, і хвиля ентузіазму пішла на спад, відроджена церква заповнилася людьми, які в більшості мали травмовану свідомість. Це не була ексклюзивна церковна проблема — такою склалася ситуація в усьому суспільстві. Церква виявилася тим місцем, де ця травма була особливо помітною.

Цікаво, що така медикалізація дискурсу (розмова про стан країни як «хворобливий») відбулася не відразу. На початках ішлося про те, що країну треба «розбудовувати», трохи згодом з’явилося слово «рятувати». Його часто вимовляли представники діаспори, що романтично кинулися після проголошення незалежності в різні галузі українського суспільного життя із шляхетною метою щось «повертати» та «піднімати». Утім, «рятувати» довго не протрималося — поступово затихло, утратило актуальність. Зусилля ентузіастів (як місцевих, так і приїжджих) постійно натикалися на небажання рятуватися. Чи не всі сфери суспільного життя й соціальні інститути (політичні, культурні, освітні) чинили опір «порятунку», не бажали помічати свого відчайдушного становища. Вважали, що їм «і так не зле». Багато «рятувальників» розчарувалися: хто поїхав, хто опустив руки, хто знайшов нішу, у якій міг робити те, що вважав за потрібне — створив таку собі «паралельну реальність». Але загалом країна, суспільство, влада «у єдиному пориві» відкидали пропозиції порятунку. Тоді, напевно, й відбулася ця медикалізація суспільного дискурсу: «небезпека» та «порятунок» змінилися словами «хвороби» та «лікування». У бесідах із кардиналом Гузаром ми постійно зустрічаємо ці слова, коли йдеться про будь-які прояви суспільного життя: церкви, владу, освіту.

Неможливо «вилікувати» ситуацію в будь-якій окремій царині, її треба змінювати в цілому суспільстві. Люди керуються моральними категоріями або взагалі їх не мають і у приватному, і в соціальному житті, поширюють їх на політику, фінанси, бюрократію, церкву. Усі ці інституції та галузі відповідають «соціальному зрізу» пострадянського суспільства з його хворобами. Напевно, для ентузіастів, які приїхали «будувати Україну», саме цей — суто людський — фактор виявився найбільшим шоком. Радянські люди були іншими, і, на жаль, це само собою не минало із віддаленням від дати проголошення Незалежності. Нав­паки, закріплювалося, обростало міфами про те, що «все було не так уже й погано», відтворювало себе в системі виховання й освіти, політиці та будь-яких інших суспільних стосунках. Світоглядна система (як і раніше, докорінно радянська) мімікрувала, поступалася в деталях, але надалі досить успішно зберігала себе.

Як главі церкви Гузарові доводилося стикатися з характерними проявами пострадянської ментальності. Наприклад, із інфантильною агресивністю, яка виявлялася у свавіллі й небажанні приймати ані думку іншого, ані керівні вказівки. У межах такого світогляду не було місця авторитету — був або страх, або власне бажання. Із цього виростала пострадянська релігійність із її обрядовір’ям — пошуком у церкві тільки того, у чому видно традицію, але не живу віру, не «зустріч із Христом», до якої не втомлюється закликати Блаженніший. З-поміж інших ознак такої «релігійності» — небажання йти до сповіді в упевненості, що «нічого такого я не зробив»; небажання слухати проповідь, бо священик точно «не розумніший за мене». Ми уважно придивляємося до вишивки на хоругвах і оздоб­лення великоднього кошика, зі сліпою повагою ставимося до харизматичного священика, не завважуючи його диктаторських замашок. Ми не відкидаємо язичництва, що проникає під виглядом «народної традиції» навіть під церковні склепіння. Ми настійливо бажаємо дива за будь-яку ціну. Усілякі «чудотворці» й «екзорцисти», кілометрові черги до «мощів-гастролерів», харизматичні й просто «солідні» батюшки (успішні продавці треб) росли, як гриби після дощу в пострадянських церквах. Ґрунт, підготовлений радянською системою з її догматизмом, подвійною мораллю і тотальною неповагою всіх до всіх, давав щедрі й неїстівні плоди.

Священнослужителі звично звинувачують у цих квазірелігійних і псевдохристиянських нашаруваннях атеїстичне виховання. Проблема, на жаль, глибше — і вони самі, напевно, про це здогадуються. Із «безбожництвом» вони змогли б боротися досить успішно: християнська церква здійснює свою місію дві тисячі років, за цей час, напевно, були напрацьовані методики чи не на всі випадки життя. Проблема однак не лише в чистому «безбожництві», а в комплексі радянського виховання, яке редукувало критичне мислення, здоровий глузд, довіру та ініціативу, натомість нав’язувало інтелектуальну обмеженість, комплекс неповноцінності, подвійну мораль і покірність. Неможливо змінити ситуацію в церкві, не змінивши ситуацію в суспільстві в цілому. Адже саме з соціуму приходили до церк­ви майбутні священики і єпископи.

Цей стан суспільства Блаженніший Любомир пропустив через себе. Через багато років після повернення в Україну, після того, як мрія стала дійсністю (і мрія про державну незалежність, і мрія про власну церкву на власній землі), він сумно говорить про те, що «так і залишився чужим». Так і не знайшов кола людей, у якому міг би комфортно спілкуватися. Іноді він пов’язує це з віком: йому б хотілося спілкуватися з ровесниками, у яких схожий багаж досвіду та проблеми. Але частіше він відверто говорить про те, що «не вписався». Тут не спілкуються так, як спілкуються люди у світі, який його виховав.

«Хвороби» суспільства і необхідність «лікування» — основна тема звернень і бесід Гузара після його відходу з поста Верховного архієпископа. Власне, це і було, можливо, його метою — вийти з влади, щоб узятися за дещо інші речі. Щось було в його відході від героїв братів Стругацьких, які йшли з «переднього краю прогресу», із космосу, щоб зайнятися найважливішим, яке завжди «залишається на Землі» — вихованням Справжніх Людей. Радянська культура, яка втратила почуття норми, моралі, авторитету, творчістю найкращих