Юрій Романович Іздрик - Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби

за той час одягнуся, а коли старий у двері подзвонить — я через балкон, прямо тобі в сідло і гайда. Окей?!» Карочє, всьо кльово, поручник чувіху пірхає, аж дим іде, сам цимис тільки починається, і тут западло — дзвінок у двері. Ржевський навіть не встигає подумати, чого це рисак не заіржав — хватає одяг і рєзко скаче через балкон. Ну, а чувіха прикрилась там, як могла, та й іде відкривати. Відкриває двері, а там кінь стоїть і говорить їй: «Я діко ізвіняюсь, але передайте, пожалуста, хозяїну, шо там на уліце дощ пашол, то я його лучче в под'єзді почекаю…»

— А знаєш, як дочка з мамашою в зоопарк пішли. Тільки заходять, а мала зразу мамашку за рукав дьоргає: «Мамо! Мамо! Це вже мавпочка?» «Ні, доцю, — каже мама, — це тьотя-касирка».

— Ну, якщо про мавп, то краще цей: «Приїжджає мужик з командіровки африканської. Рік, значить, там був чи два. Приходить в гості з маленькою мавпочкою на плечі. Ну, його там розпитують, як Африка, як діла. Він тільки починає жвиндіти, як там трудно і жарко, а його всю дорогу перебивають: «А з жінками там як?» «Та розумієте, незнайома їда, клімат…» «Ну а з тьолками як?..» «Працювали з ранку до ночі, треба було об'єкт в назначені строки здати…» «Та ладно, ти скажи, як з бабами там було?» Тут мавпочка торкає мужика за плече і каже: «Тату, слухай, та розкажи ти вже їм…»

— Стоїть, карочє, тьолка на дорозі, таксі ловить. Кінець дня. Всі з торгів їдуть — машини забиті. Глухо. Тьолці, тіпа, діватися нікуди: купа сумок, в зубах не потащиш. Корочє, зупиняє всіх підряд. Ну, став якийсь часник, сідай, каже, підвезу. Та запакувалася разом із торбами, їдуть. Чувак базарити починає — то се, то те, як торгувалося, як там попит на ринку і те де. Чувіха, ясне діло жаліється, ні хєра, каже, не вторгувала — от з чим приїхала, з тим і вертаюсь. Навіть дорога не окупиться. А він сразу напрягся так, а ти шо, тіпа, і заплатити не маєш чим. А вона, ну я ж кажу, покупатєлєй мало, одкуда ж гроші. Так шо ж я тебе, виходить, безплатно катати буду, кип'ятиться мужик. Та тут недалеко, так і вам же по дорозі, невже в цьому світі вже все тільки за гроші, та я ж вам віддячу вже якось колись. Ага! Знаємо ми ваше «якось» і «колись». Приїдеш, і поминай як звали. Корочє, звертає він з шоссе і на якусь лісову дорогу. Тьолка в крик, мол, що ви робите, куди ви мене везете і те де. А чувак спокійно так, мовчки вглиб лісу пиляє. Тьолка вже не знає, що робити — випригуваги, чи що, так з торбами й не випригнеш, вона його і так, і сяк просить, а він молча, значить, виїжджає на поляну, виходить з машини, витягує з багажника здорове таке рядно, ну, тіпа, простині двухспальної. Тут чувіха вобше в ужас прийшла, кричить, та що ж ви собі думаєте, я порядочна женщіна, у мене сім'я, двоє дітей, свекруха хворіє. А мужик знову так спокійно каже, ну і шо — у мене, мол, тоже діти, і сім'я з тьощою. П'ятеро синів. І сотня кроликів. Сотня! — січеш? І на ряднину їй показує — давай рви траву, не вимахуйся.

— Ну це, тіпа, як заходить в ліфт тьотка, вся така нагружена торбами, пакетами там різними — з базару значить. А тут тільки двері закриватися — заскакує мужик якийсь підозрілий, в такому довгому плащі в чорних окулярах, сексуальний маньяк, одним словом. Тьотка вже натиснула останній поверх, а чувак починає розщіпати плащ, не спєша так розщіпає — а під плащем нічого. Ващє нічого. Голий. А тьотка, запарена така з тими своїми торбами дивиться на всьо його добро й каже: «От чорт, знов забула ковбасу і яйця купити!»

— В Бальшом Тєатрє дають «Євґєнія Онєґіна». Якийсь жид сидить біля москаля й питає того: «А Онєґін — єврей?» «Нє». «А Татьяна — єврейка?» «Нє-а». «А Ольга — єврейка?» «Нє, ніяка вона не єврейка». «А, може, Лєнський — єврей?», — з надією в голосі питає жид. Ну москаля вже дістало конкретно, і він каже, аби тільки той відчепився: «Єврей! єврей! розслабся!». Після дуелі Онєґіна з Лєнським жид каже з тремтінням в голосі: «Один єврей був на всю оперу, і того вбили».

— Це похоже, знаєш, як мужик заснути не може і все думає: «Є Бог чи нема? Напевно нема. А, може, все-таки, є? Чи нема? Хтозна. Може і є, але швидше за все — немає». Збирається спати, але заснути ніяк не може: «А раптом усе ж таки є? Ні, мабуть, нема. А якщо є?» Тут голос такий з неба: «Нема мене, нема! Спи давай!»

От, здасться, мої ефірно-астральні двійники добралися й до мене. Але навіть ефірно-астральне «Спи давай!» на мене вже не діє — в голові суцільна каша з їхніх ді-джеївських дотепів:

— чорний п'яний гей із зашитою задницею душить на дереві колорадських жуків дощечкою, в якій просвердлено багато отворів різного розміру;

— тітонька в ліфті душить Бой Джорджа й бой-френда-меркюрі кільцем із мисливських ковбасок: яєць вона так і не купила;

— по пшеничному полі за гігантським облізлим сенбернаром ганяються гінекологи на «Запорожцях» і кричать: «Та сплюнь ти нарешті той шестисотий мерседес!»

— Похоронна процесія. В побитому акваріумі хоронять крокодила. Оркестра грає траурного марша на барабанах Страдіварі;

— Святий Петро із Карабасом-Барабасом сидять на райському лужку і фауну місцеву розглядають: отого довговухого кроля з'їмо на вечерю — дієтично, коня оцього ржевського можна до обіду приготувати, а кішку давай зараз, на сніданок, поки вона всю гірчицю з-під хвоста не вилизала;

— Онєґін намагається оформити ізраїльську візу. «Я хочу відвідати свою історичну батьківщину і могилу сестри моєї — Офелії Ісаківни Латекс». Але в посольстві все щось крутять — не хочуть давати візи. Тоді Онєґін каже до мавпочки, яка сидить у нього на плечі: «Сара, да расскажи ты им нашу родословную!»;

— Фрау Де і дівчинка-психіатр, яка виявилася несподівано вилікуваною й одягненою в білу льолю Оксаною, оглядають мої босі ноги, що стирчать з-під короткої ковдри. «Це що?» — питає фрау Де, відчуваючи за собою психоаналітичну підтримку асистента. «Не мої, — кажу, — се ноги. Присягаю, на чім світ. Бо мої в чоботях були — а сі босі, без чобіт»[81].

Зненацька чи то в слухавках, чи то з ратушної