Агата Крісті - Немезида

може промовити, якщо знову прийде до тями. Боюся, наш прогноз не дуже сприятливий. Якщо бути відвертим, — а ліпше відразу сказати правду, адже ви не близька родичка хворої й можете спокійніше сприйняти цю інформацію, — лікар вважає, що її стан швидко погіршується, і вона може померти, так і не опритомнівши. Ми не вміємо лікувати струс мозку. Якщо все ж таки вона на мить опритомніє і щось скаже, то дуже важливо почути її слова, але лікар вважає, вона не повинна побачити біля себе багато людей, якщо раптом опритомніє. Ми сподіваємося, міс Марпл нічого не має проти, щоб посидіти там самій, сестра теж буде поблизу, хоч і не на видноті. Тобто її не видно буде від ліжка, і вона підійде лише в тому разі, коли її покличуть. Вона сидітиме в кутку палати, за ширмою. Тут, поблизу, буде також службовець поліції, готовий занотувати будь-яку інформацію. Але лікар вважає, що йому теж не слід потрапляти на очі міс Темпл. Лише одна людина і при тому людина, яку вона хоче побачити поруч, не повинна налякати її і примусити забути те, про що вона хоче повідомити. Гадаю, ви не будете проти, якщо ми вас про все це попросимо?

— О, ні, — сказала міс Марпл. — Я готова все це зробити. Я завжди маю при собі невеличкого записника та кулькову ручку, які легко заховати. Я спроможна запам’ятовувати на короткий час усе, що почую, тому в мене не буде потреби записувати в неї на очах усе, що вона мені скаже. Ви можете довіритися моїй пам’яті, і я не глуха — не глуха у справжньому розумінні. Звісно, я вже чую не так добре, як чула раніше, але якщо я сидітиму біля самого ліжка, то легко почую все, що вона скаже, навіть якщо міс Темпл говоритиме пошепки. Я звикла до хворих людей. Мені не раз доводилося доглядати їх у своєму житті.

Блискавичний погляд сестри Баркер знову ковзнув по міс Марпл. Цього разу вона завершила його легким кивком голови, висловивши в такий спосіб своє вдоволення.

— Ми вдячні вам, — сказала вона, — і певні, що коли раптом знадобиться від вас якась допомога, ви її надасте. Якщо професор Вонстед погодиться зачекати внизу, у приймальні, то ми зможемо покликати його в будь-яку хвилину, коли виникне потреба. А зараз, міс Марпл, будьте ласкаві піти зі мною.

Міс Марпл пішла за сестрою по коридору й увійшла до невеличкої, добре обладнаної палати. У тьмяно освітленій — бо штори були напівзатулені — кімнаті лежала в ліжку Елізабет Темпл. Вона лежала нерухомо, як статуя, проте не виникало враження, що вона спить. Вона дихала нерівно й уривчасто, короткими й спазматичними вдихами та видихами. Сестра Баркер підійшла оглянути свою пацієнтку й показала міс Марпл рукою на стілець, який стояв біля ліжка. Потім знову перетнула палату в напрямку до дверей. Там із-поза ширми вийшов молодик із записником у руці.

— Виконуйте розпорядження лікаря, містере Рекіт, — сказала сестра Баркер.

З’явилася також іще одна медсестра. Вона сиділа в протилежному кутку палати.

— Покличте мене в разі потреби, сестро Едмондс, — сказала сестра Баркер, — і надайте в розпорядження міс Марпл усе, що може їй знадобитися.

Міс Марпл розстебнула ґудзики жакета. У палаті було дуже тепло. Медсестра, яка тут чергувала, підійшла і взяла в неї жакет. Потім повернулася за ширму, а міс Марпл опустилася на стілець. Вона подивилася на Елізабет Темпл і подумала те саме, що подумала, коли вперше подивилася на неї в автобусі: «Яку гарну голову вона має!» Відгорнуте назад сиве волосся обрамлювало її, наче капелюх досконалої форми. Вродлива жінка й справжня особистість. Світ втратить дуже й дуже багато, подумала міс Марпл, якщо в ньому більше не буде Елізабет Темпл.

Міс Марпл поправила подушку за своєю спиною, присунула стілець на один дюйм ближче до ліжка і стала терпляче чекати. Вона не мала найменшого уявлення, дочекається чогось чи ні. Час минав. Десять хвилин, двадцять хвилин, півгодини, тридцять п’ять хвилин. Потім раптом, цілком несподівано, пролунав голос. Тихий, але дуже виразний, ледь хрипкий. Зовсім не схожий на той дзвінкий голос, яким ця жінка розмовляла раніше.

— Міс Марпл…

Очі Елізабет Темпл були тепер розплющені. Вони дивилися на міс Марпл. Вони дивилися спокійним, цілком усвідомленим поглядом. Вони роздивлялися обличчя жінки, яка сиділа біля ліжка, роздивлялися його без емоцій, без подиву. Але дивилися вони дуже пильно й дуже уважно. З цілком осмисленою уважністю. І знову пролунав голос:

— Міс Марпл. Адже ви Джейн Марпл?

— Так, — сказала міс Марпл. — Я Джейн Марпл.

— Генрі часто згадував про вас. Він багато розповідав про вас.

Голос замовк. Міс Марпл повторила з легким запитанням у тоні:

— Генрі?

— Генрі Клітерінґ, мій давній друг — дуже давній друг.

— Він і мій давній друг теж, — промовила міс Марпл. — Генрі Клітерінґ.

Їй пригадалися ті багато років, протягом яких вона його знала, сера Генрі Клітерінґа, пригадалися його розповіді, допомога, яку той часом у неї просив, допомога, про яку часом вона просила в нього. Дуже давній і дуже добрий друг.

— Я запам’ятала ваше ім’я. І коли побачила його у списку пасажирів, то подумала, що це, певно, ви. Ви можете допомогти. Так би сказав і він, Генрі, якби був тут. Ви можете допомогти. З’ясувати. Це важливо. Дуже важливо, хоч і сталося… вже… давно.

Її голос затремтів і урвався, очі майже заплющилися. Сестра підвелася зі свого місця, перейшла кімнату, взяла невеличку склянку й піднесла її до губів Елізабет Темпл. Міс Темпл відпила ковток і ледь помітно кивнула головою, дякуючи. Сестра поставила склянку й повернулася до свого стільця.

— Якщо я зможу допомогти, я це зроблю, — сказала міс Марпл.

Вона не стала нічого запитувати.

— Добре, — сказала міс Темпл, а через хвилину або дві повторила: — Добре.

Хвилини дві або три вона лежала із заплющеними очима. Чи то заснула, чи знепритомніла. Потім її очі несподівано розплющилися знову.

— Котра, — сказала вона, — котра з них? Ось що треба з’ясувати. Ви знаєте, про кого я говорю?

— Думаю, що так. Про вбиту дівчину — Нору Брод?

Несподівано зморшка прорізала чоло Елізабет Темпл.

— Ні, ні, ні. Іншу дівчину. Вериті Гант.

Запала пауза, а тоді:

— Джейн Марпл. Ви стара жінка — ви набагато старша за ту, про яку він мені розповідав. Ви стара, але ж ви зможете відкрити правду, чи не так?

Її голос раптом став гучнішим, у ньому зазвучали наполегливі ноти:

— Ви зможете, пообіцяйте мені, що зможете. Мені лишилося дуже