Лорен Грофф - Долі та фурії

— Жаль, — сказала вона собачці. — Із цього могло б вийти щось визначне.

А Н Т И Г О Н А Д

[Перші нариси, з примітками про музику]

Дійові особи

Го: контртенор, за кулісами; на сцені — лялька у воді або голограма, яка впродовж усієї опери залишається у скляному резервуарі

Рос: тенор, коханий ГО

Хор із дванадцяти: боги, горяни, місцеві мешканці

Чотири танцюристи

АКТ І: САМОТНІСТЬ

Завіси нема. Сцена чорна. У центрі — циліндричний резервуар, освітлений або задекорований таким чином, що створюється враження перебування в печері. ГО: усередині резервуара. Після всіх еонів її важко назвати людиною. Вона перетворилася на майже безтілесну сутність.

[Лео: Музика починається так тихо, що її можна переплутати з навколишніми звуками. Капає, гуркоче здаля. Шипіння, щось схоже на свист вітру. Шурхотіння. Стукіт серця. Шкіряні крила. Фрагменти музики настільки відфільтровані, що це вже й не музика. Гул голосів, наче крізь скелі. Ймовірно, публіка ще перешіптується, розсідається на місця. Звуки, стаючи голоснішими, набувають ритму, гармонії.]

Поступово світло в печері яскравішає, а в залі — гасне. Публіка нарешті затихає.

Го прокидається, сідає. Пересуваючись печерою, вона починає співати свою першу арію — гіркий плач. Супертитри англійською мовою проектуються над аркою авансцени. Го розмовляє власною мовою. Давньогрецька, урізана, дієслова без часу, немає відмінків, немає родів. До того ж її мова спотворена тисячоліттями самотності й наповнена уривками слів німецької, французької та англійської мов, які проникли сюди зверху, із зовнішнього світу. Вона причинна. Від люті й божевілля.

Рухаючись, Го розповідає про своє життя: як вона доглядає за садом із моху й грибів, годує черв’яків, цілими днями плете одяг із волосся й павутини. Миється водою, яка стікає сталактитами. Жахлива самотність. Кажани з дитячими обличчями, яких вона годує і з якими сяк-так перемовляється кількома словами.

Го не скоряється долі. Вона повстає проти богів, які прокляли її безсмертям. Вона намагалася повіситися, та марно. Прокинулася в савані з мотузкою, яка згоріла на її шиї, поряд — мертвий Гемон. З його кісток вона зробила собі ложки й тарілки. Вона тримає чашу — його череп — і знову скаженіє, сипле прокльони на голову богам.

Світло переміщується з печери Го на хор у божественному вбранні. До одягу хористів прикріплені маленькі, надзвичайно яскраві ліхтарики. Спочатку вони з’являються у вигляді шести стовпів, які півколом оточують її резервуар, щоб можна було роздивитися їхні характерні символи: крила на п’ятах — Гермес, рушниця — Марс, сова — Мінерва і так далі.

Вони співають англійською мовою. Вони хотіли подарувати Го безсмертя, але запроторили її в печеру доти, доки вона не викаже їм своєї вдячності. Вона таки мусить подякувати їм. Розлючена Го. Зарозуміла Го.

Ретроспекція: історія Антигони в танці. Танцюристи стоять за резервуаром, щоб вода збільшувала й деформувала їхні тіла, надаючи їм якогось дивного і страхітливого вигляду. Вони показують у короткій пантомімі, як брати Антигони Полінік й Етеокл гинуть у боротьбі один з одним, як Антигона двічі ховає Полініка всупереч наказу Креонта, потім Креонт чинить всупереч волі богів, Антигону засуджують, вона вішається. Гемон накладає на себе руки. Еврідіка кінчає життя самогубством. Креонт помирає. Кров тече рікою.

Але одна з богинь, Мінерва, перерізає мотузку й рятує Антигону.

Ув’язнює її в печері.

Боги співають, що хотіли дозволити їй, останньому кореню гнилого роду, дочці інцесту, вижити. Все, що вона мусила зробити — скоритися їм, принизитися перед ними. Та минали тисячоліття, а вона стояла на своєму. Вклонися, Го, і ти будеш вільна. Адже боги добрі.

Го: Овва!

Світло знову падає на Го, і вона співає нову, бадьорішу арію своєю мовою: боги забули Го. Го знищить їх власними руками.

Хай краще панує хаос, ніж вони. Хай будуть прокляті боги; Го проклинає їх.

Го знає, що люди розжарюються, як вулкани, вони вибухнуть і щезнуть. Наближається їхній кінець, і вони святкують. Хто гірший: боги чи люди? Го однаково. Го не знає.

[Антракт: десятихвилинне відео, яке закриває сцену. Голе коричневе поле, на якому росте самотнє оливкове дерево. Час минає дуже швидко. Дерево росте, сохне, вмирає. Поле вкривається новими деревами, які ростуть, сохнуть, вмирають. З’являється будинок. Землетрус, будинок руйнується, печера Го зрушує з місця, починає свою подорож під землею. Далі — у вигляді панорами. Будуються міста, збігаються армії, випалюють усе до цурки. Під Середземним морем вільно плавають акули. Печера Го перемістилась під Італію, і ми бачимо, як тут усе змінюється, починаючи з Римської імперії, акведуків і сільського господарства. Рим відроджується. Далі — під Альпи, вовки, у Францію, в похмуре середньовіччя — як швидко летить час — і ось уже володіння Елеонори Аквітанської, Париж, під каналом, у Лондон, що палає в 1666 році, де траєкторія руху печери закінчується. І ми спостерігаємо, як місто розвивається, мов якийсь орган, аж до 1979 року.]

АКТ ІІ: ДEMO

[Відео звужується, поки не перетворюється на тонку смужку над печерою Го, під супертитрами. Квітка Пристрасті розквітає в реальному часі. Сорок п’ять хвилин від пуп’янка до квітки.]

Го робить підтягування у своїй печері. Планки. Вона біжить по біговій доріжці, зробленій з павутини й сталагмітів, під примарну, лунку, атональну музику. Їй аплодують кажани з дитячими обличчями, що висять догори ногами.

Вона повільно роздягається і стає під душ, що капає зі сталактитів.

Вона прислухається. За сценою чути голоси, які стають усе гучніші. Го притискається вухом до стіни печери, і світло зненацька вихоплює хор гірняків у касках. Їхні голоси нагадують ритм і шум копання, а спів пилки утворює мелодію. Один із групи робітників, Рос, зупиняється, перепочиває: він молодий, дуже гарний, його одяг кінця сімдесятих років має акуратніший вигляд, ніж у інших. Він дуже високий, з густою бородою. Чоловіки співають про Ювілейну лінію метрополітену та про те, як слава людства знищила богів.

Боги мертві, співають вони англійською. Ми вбили їх.

Люди перемогли їх.

Го сміється від задоволення, що чує голоси так близько, так чітко.

Але Рос веде свою лінію. Ми кроти. Бездумні і сліпі. Не вилазимо з темряви. Нічого доброго не буде, якщо не бачити сонця. І для чого тоді живе людина, якщо вона впродовж всього свого життя не прагне й не досягає чогось кращого.

Го всім тілом притискається до стіни. У тому, як вона рухається, є щось еротичне.

Перерва: сопрано за лаштунками виспівує свисток на обід. Пісня чоловіків закінчується. Вони розсідаються навколо, обідають. А Рос сидить окремо, з книгою й бутербродом, по той бік стіни навпроти Го.

Вона тихо намагається заспівати пісню, яку він співав. Він чує й прикипає вухом до стіни. Він дивується, а тоді лякається. Поступово починає підспівувати їй. Вона змінює його пісню так, що пісня стає її власною, і так вони тихенько співають одне одному в якійсь дивній дисгармонії. Го перекладає пісню на свою мову, вкладаючи в неї зовсім інший смисл. [Супертитри розділені посередині: переклад англійською її слів та його справжні