Ілларіон Павлюк - Танець недоумка

емоцій. — І я вирішив пройтися, щоб зняти напругу… І так вийшло, що патруль відрізав мені шлях назад. Вони шукали когось і… Тож довелося зайти до тебе…

— Це я винна: утягнула тебе в авантюру. Вона хвилювалася, так?

Я кивнув. Ненафарбована Ірма мала аж ніяк не гірший вигляд, аніж «при повному параді». Ба навіть, кращий.

— Хочеш чого-небудь? — запитала вона. — Чаю абощо…

Її пропозиція посеред ночі, напевно, могла видатися смішною, та я добряче промерз, валяючись на моріжку, і, чесно кажучи, хотілося якось приглушити ситуацію, бо почувався вкрай незручно.

…Була напівтемрява — ми вирішили не вмикати світло, і кухню слабко освітлювали відблиски вуличних ліхтарів. Пили мовчки, кожен був занурений у свої думки. У моїй голові знову й знову проходили по колу картинки цієї ночі. Порожні коридори госпіталю — Окамура, який хтозна-як опинився на стелі, — Ірма, яка вдячно цілує мене за порятунок, — Віра, яка плаче й обзиває мене скотиною…

Вочевидь, в Ірминій голові нуртував такий же вир, як і в моїй, — тримаючи чашку двома руками, вона дивилася в порожнечу, перебуваючи в думках десь не тут. Я хотів щось сказати й увірвати тишу, але Ірма заговорила перша, не дивлячись на мене й чомусь пошепки:

— Там, у госпіталі… Під ліжком… Він… Він був дуже сильний… Не як людина, а набагато сильніший… Я не боягузка й колись була найкращою з рукопашного… Але в той момент…

Вона помовчала кілька секунд, а потім заговорила знову:

— Так страшно мені ще ніколи не було. Я наче отупіла… Просто відштовхувала його руками й усе…

Вона відвернула обличчя, заплющивши очі.

— Я теж страшенно перелякався. Правду кажучи, тільки дивом застрелив його, а не тебе.

Вона шморгнула носом і всміхнулася.

— Дякую.

І раптом встала зі стільця й обійняла мене. Я відчув, як вона здригається від тихого беззвучного плачу. Через кілька секунд усвідомив, що стою, як дерево, з трохи розведеними руками, тож делікатно обійняв Ірму у відповідь. Напевно, через якийсь час усе ж потрібно було відсторонитися. Або якось елегантно викрутитися… Але я просто стояв, відчуваючи крізь тонкий халат її гаряче тіло, і вдихав запаморочливий запах парфумів. Хотілося стояти отак і стояти…

— Я просто плакса, не парся, — Ірма рішуче шморгнула носом, даючи на здогад, що сльозам край. — Мені заплакати, знаєш, що з гори покотитися.

Вона намагалася вимовити це весело, але було цілком зрозуміло, що це брехня — і її веселий тон, і те, що вона плакса. Ірма відхилилася, заглядаючи мені в лице, так і залишаючись у моїх обіймах, витерла сльози й усміхнулася:

— А ти — боїшся темряви. Я бачила.

— Це після нейроконструктора…

— Ну, відпускай мене. Хочеш, покажу свої дослідження? Спати однаково перехотілося…

Ірма розгорнула планшет і відкрила якусь директорію. Судячи з кількості папок, вона проробила величезну роботу. Якийсь час шукала потрібний файл. Ми сиділи на простому зручному ліжку, схилившись над табуреткою, що виконувала роль журнального столика. Ірма була освітлена тільки сріблястим світлом голограми, що висіла перед нами.

— Навіть не знаю, з чого почати, — вона відкривала файл за файлом так швидко, що я не встигав прочитувати заголовки. — Тут описані десятки окремих випадків уживання пилку… Але почнімо, мабуть, з його природи… Тобі ж цікаво, що це, так?

Я старався зосередитися на роботі, намагаючись не відчувати теплого Ірминого стегна. Шовковий короткий халат, пасма пахкого волосся …

— Ти мене слухаєш? — Ірма штовхнула мене ліктем.

Я переварив її останню фразу, повертаючись у реальність:

— Так… Природа… Цікаво, звісно. Ти проводила спектральний аналіз?

— Аякже! І не тільки спектральний. Притягла зразок у лабораторію, потім стерла всі записи з робочої машини. Поглянь.

Над планшетом виріс тривимірний знімок, зроблений під мікроскопом.

— Нічого не нагадує?

— Одноклітинне… — невпевнено сказав я.

— Я б сказала, що найбільше це схоже на спори. Але тільки на перший погляд. Поглянь на структуру оцих тілець усередині клітини. Бачиш?

Чесно кажучи, її манера розповідати у формі діалогу зараз була не зовсім доречна. Мене розморило після чаю й хотілося спати. Я вкотре спробував зосередитися на голограмі. Структура усередині клітини… На що схожа…

Бічним зором я вловив, що, коли Ірма нахилилася, поли її халата звабливо відгорнулися. У моїй свідомості ніби перемкнули рубильник. Голограми клітини більше не існувало, хоч я щосили намагався думати лише про пилок. Сон теж зняло як рукою.

— …Беручи до поваги, що ми в іншій галактиці, різниця досить істотна, — говорила вона, але я зовсім не слухав. — Я все ж хочу, щоб ти сам здогадався. Ніде більше ці два елементи не зустрічаються в одному організмі. Я збільшу ще…

Вона рухала рукою усередині голограми, і я бачив бічним зором, як переміщається чарівна тінь за відстовбурченою полою халата. І навіть мимоволі зітхнув. Страшенно хотілося туди поглянути бодай упівока. Зрештою, а що тут такого? Короткий погляд, після якого я нарешті зможу вникнути в те, що Ірма намагається мені донести. І я метнув майже миттєвий погляд у привабливу тінь. Майже миттєвий…

Її груди мирно спочивали на ніжній тканині халата. Великий темно-коричневий, пружний на вигляд сосок упирався в тонкий шовк. Родимка біля самої пипки. Мабуть, в усьому винна втома, бо я зовсім не контролював власних думок — не бажаючи того, уявив, як торкаюсь цієї родимки губами. Образ був такий яскравий, що я майже відчув смак її шкіри… Приблизно цієї миті зрозумів, що Ірма мовчить, і підвів на неї очі. Вона стримано всміхалася.

— Е-е… — я поморщився, відчуваючи, як лице починає палати зі зніяковіння. — Вибач, я замислився…

— Я бачу…

— Ти казала про структури всередині клітини…

— Хвилини три тому.

Гарячково намагався знайти спосіб розрядити обстановку. Раптом Ірма лунко розреготалася.

— Знаєш, я б випила соку.

Вона майже ніжно подивилася на мене. Чи мені здалося… На ватяних ногах я пішов по сік. У мене стугоніло у вухах. Подумав, що краще вже йти, бо добром це не закінчиться. А коли повернувся зі склянкою в руці, Ірма милостиво запнула халат.

— Чорний пилок змушує клітину створити ще одну здорову клітину, — сказала вона без передмов. — Тільки поліпшену. Пам’ятаєш, що я тобі казала про досконалість?

Я згадав Капібару, що збиває мене з ніг, наче кеглю.

— Ірмо, я б не довіряв нічому, що хазяйнує всередині наших клітин.

— А я б не довіряла нічому, крім фактів. Згоден?

Не чекаючи відповіді, вона відкрила новий файл. Це були знімки головного мозку. Комп’ютерна томографія.

— Що ти бачиш? — запитала вона тоном сержанта, що віддає команди. — Якщо скажеш «мозок», я тебе приб’ю.

Взагалі, я б відповів саме так, якби вона не попередила. Добре, Гілю, опануй себе. Я ледь подався вперед, уважно розглядаючи знімки. Так, сумнівів бути не могло.

— Рак, — сказав я. — І давно. Я б сказав неоперабельний, зважаючи на локалізацію. Але я не медик, звісно.

— Рак мозку, усе правильно. Четверта стадія. А тепер спитай, як прізвище пацієнта.

— І як? — я повернувся до Ірми, та коли побачив її обличчя, все зрозумів. — Це твій знімок?!

— Це мій давній знімок, — уточнила вона. — А оцей — свіжий. Що ти бачиш на ньому?

Цього разу переді мною був абсолютно здоровий мозок, без жодних новоутворень або аномалій.

— У тебе був рак мозку? — незважаючи на всю безглуздість, я не зміг вичавити з себе іншого питання.

— Ключове слово «був», — її очі горіли тріумфом.

15

Ірма закрила планшет.

— На сьогодні з тебе досить.

— Ірмо, зажди… Це пилок?!

— Це пилок, — кивнула