Брати Капранови - Паперові солдати

Боєць крутив корбу, Маркелов розстібнув комірець і крутонув ручку газу, двигун мотоцикла заревів. Гнат напружився, неначе пружина. Права рука його пірнула за пазуху і відбезпечила гранату. Сержант з повним відром вийшов на дорогу, приготувався, Маркелов, побачивши це, зірвався з місця. Водночас Гнат щосили натиснув на педаль, і велосипед рвонув до цілі.

Мотоцикл капітана МҐБ з гарчанням нісся на бійця, який почав замах повним відром, наміряючись вихлюпнути його назустріч. А за його спиною на велосипеді вже летів Гнат із відбезпеченою гранатою в руці.

— Давай! — крикнув Маркелов.

І в цю мить Гнат, що порівнявся з мотоциклом, жбурнув гранату, намагаючись вцілити у коляску. Водночас боєць вихлюпнув воду з відра, і вона веселкою заблищала у променях сонця. Усе це відбулося одночасно, тож Гнат не встиг зрозуміти, влучив чи ні. За дві секунди він уже вилетів у провулок і лише там почув за спиною потужний вибух!

— Так тобі! — уже вголос вигукнув хлопець і, не озираючись, щодуху полетів геть.

Він не міг бачити того, що капітан Маркелов, зустрічаючи потік води, в останню мить відкинувся назад, тому граната влучила йому просто у лоба, вибивши з сідла, а потім упала до порожньої коляски. Мотоцикл без сідока за інерцією проїхав десяток метрів і там вибухнув, не завдавши капітанові шкоди, якщо не враховувати подряпин від падіння та ґулі на лобі, що виросла буквально за хвилину — адже переляканий сержант так і завмер із порожнім відром у руках, забувши, що його обов’язок — надати допомогу офіцеру і почати переслідування зухвалого бандита. А коли солдат отямився — ґуля на лобі Маркелова вже сяяла усіма кольорами червоного, а бандита й слід прохолов.

23

Міккі Маус страйкує!

Такого ще не бачив Голлівуд. Під вікнами студії Діснея відбувалося щось неймовірне. Замість працювати над новими мультфільмами працівники ходили по колу з транспарантами та плакатами. Четверо коней під яскравими попонами вінчали фантастичну картину. Їхні вершники також були озброєні плакатами. Гуфі, Міккі Маус, Піноккіо — всі діснеєвські герої були тут. Намальовані вправними руками художників на великих аркушах паперу, вони волали про справедливість, про нечесність керівництва, обіцяне і не виконане, профспілки та бойкот.

А у центрі людського кола стояла одна людина. Білі брюки, темний піджак, зосереджений погляд і довгий ніс — Арт Беббіт диригував страйком, неначе досвідчений політик.

Автомобілі керівництва компанії зранку зустрічали пікети працівників, що скандували та обурювалися. Перехожим роздавали листівки із закликами бойкотувати кінотеатри, що показують фільми Діснея, та підтримати художників у боротьбі за їхні права.

— Ми працювали над «Білосніжкою» днями і ночами! Керівництво обіцяло додаткові виплати, якщо фільм стане успішним. Фільм зібрав сімдесят п’ять мільйонів. Де наші гроші? — запитували страйкарі.

— А новий спортзал? А поля для волейболу та бадмінтону? А новий снек-шоп? Хіба це не для вас? — не здавалася адміністрація.

На п’ятий тиждень страйку від нього заморилися всі — і учасники, і адміністрація, і публіка, і преса, але відступати ніхто не збирався. До справи підключилося Лос-Анджелеське об’єднання профспілок.

Білл Титла день проводив зі страйкарями, а ввечері вдома надолужував втрачене — сідав до столу та малював. Тут атмосфера була зовсім іншою, тихою та затишною, і мозок, втомлений від голосних скандувань та одноманітних розмов, міг нарешті сприймати світ у всіх його нюансах.

Маленький Титла, названий на честь діда Петром, лазив по підлозі, незграбно перебирав ніжками і завалювався на бік. Білл уважно спостерігав за його спробами, починав малювати кругленький задочок, ніжки, голівку, а потім примальовував до цього величезні вуха та хвостик.

— Правда, він чарівний? — Адрієн вийшла з кухні, щоб помилуватися домашньою ідилією.

— Найчарівніший у світі, — погодився Білл.

— А що це ти йому прималював? Нащо хвіст? І вуха?

Титла посміхнувся:

— Я малюю слоненятко. Маленьке слоненятко, яке всі дражнили через його великі вуха.

— Але навіть для слона ці вуха завеликі.

— Завеликі, — кивнув Титла. — Тому що вони призначені для того, щоб літати.

— Літати? — Адрієн витерла руки об фартух і взяла аркушик. — А хіба слони можуть літати?

— Повинні. Принаймні цей. Як гадаєш, підйомної сили вух для цього вистачить?

— Або що, доведеться хвостом допомагати? — засміялася Адрієн.

— А це ідея! Він буде махати вухами і одночасно стернувати хвостом, — Білл покрутив пальцем у повітрі, зображаючи гвинт.

Адрієн поцілувала його у щоку:

— Ти невиправний мрійник.

— Це моя робота, — розвів руками Білл.

— До речі, а що там у вас на роботі?

Він подивився на неї і зітхнув:

— Страйкуємо.

— Білле, — Адрієн присіла на стілець поруч. — Я давно хотіла запитати тебе: нащо ти вліз у цю справу?

— Яку справу? — Білл зробив вигляд, що не зрозумів.

— Страйк. Тобі воно нащо?

Він посерйознішав:

— Ну як? Арт — мій друг. Хлопці теж усі страйкують, то хіба я не повинен їх підтримати?

Веселі іскорки в очах Адрієн згасли.

— Білле, ну хіба нам не вистачає грошей?

— Справа не в грошах.

— А в чому? У профспілці? Ти став активістом?

— Ні.

— Тоді чому, Білле?

Він зітхнув і знову взявся за олівець.

— Ти можеш порозмовляти зі мою? — Адрієн м’яко поклала свою руку на його. — Послухай, ти провідний художник...

— Арт теж.

— До чого тут Арт? Арт не має дітей, він відповідає тільки за себе. А ти? Що буде, якщо Дісней просто звільнить усіх?

— Не звільнить, — похитав головою Білл. — Половина студії страйкує. Де він отак просто візьме пів тисячі нових людей?

Адрієн скуйовдила його густу чуприну і зазирнула в очі:

— Білле, але ж ти теж ніколи не знайдеш такої роботи. Навіщо псувати стосунки з босом?

Титла трохи розгубився:

— Ну хіба тільки у Діснея роблять мультфільми?

— Звісно, ні, але ти сам казав, що лише тут це зробили мистецтвом. Хіба ні?

— Так. Але...

— А хто казав, що на студії ти почуваєшся, як вдома? Хто казав, що студія — одна велика родина?

— Я казав, але...

— А хто захищав містера Діснея, коли Арт нападав на нього у наших розмовах?

— Я захищав, тому що...

— Тому що... — Адрієн дивилася на нього, не відводячи погляду.

— Тому що це зовсім інше! — раптом різко відповів він. — Тому