Френк Херберт - Діти Дюни

свідомість зблискує, прошиваючи стрілою відомості з пам’яті, якими вони є, цілковито непроникні для плину часу. Він упевнився, що Дім Корріно не наважиться на незаконну атомну атаку. Зробив це завдяки блискавичному розрахунку, головному способу ухвалення рішень, але чудово усвідомлював елементи, які сформували цю певність. Імперія мала у своєму розпорядженні стільки ж атомної та наближеної до неї зброї, як усі інші Великі Доми разом узяті. Принаймні половина Великих Домів зреагувала б, не роздумуючи, якби Дім Корріно зламав Конвенцію. До позапланетної системи відплати Атрідів приєдналися б незліченні сили, не було б навіть потреби скликати їх. Це зробив би страх. Салуса Секундус та її союзники зникнуть, перетворившись на гарячі хмари. Дім Корріно не ризикне всеспаленням. Без сумніву, Корріно говорили щиро, погоджуючись із аргументом, що ядерна зброя є резервним засобом для захисту людства від загрози з боку «чужого розуму», якби така загроза виникла.

Обчислювальні думки мали чисті краї, чітко окреслений рельєф. Між окремими пунктами не було жодної розмитості. Алія вибрала викрадення і терор, бо стала чужою, не-Атрідкою. Дім Корріно був загрозою, але не такою, як Алія доводила на Раді. Алія хотіла усунути леді Джессіку, бо ця бене-ґессеритка з гострим розумом побачила те, що лише щойно стало ясним для нього.

Айдаго струснув із себе ментатський транс і побачив Алію, яка стояла навпроти, міряючи його холодним поглядом.

— Ти б не воліла радше вбити леді Джессіку? — спитав він.

На коротку мить його очі встигли розпізнати радісний зблиск чужого, перш ніж вдаване обурення зуміло приховати його.

— Дункане!

Так, ця чужа Алія віддавала перевагу матеревбивству.

— Ти боїшся своєї матері, а не за неї, — сказав він.

Вона відповіла, далі міряючи його поглядом.

— Звичайно, що так. Вона донесла на мене Сестринству.

— Що ти маєш на увазі?

— Невже ти не знаєш найбільшої спокуси Бене Ґессерит? — Вона підійшла до нього й звабливо глянула крізь вії. — Я думала лише про те, як зостатися сильною і бадьорою заради близнят.

— Ти кажеш про спокусу, — промовив він. Його голос був по-ментатському рівним.

— Це та річ, яку Сестринство найглибше ховає, річ, якої вони найбільше бояться. Тому й називають мене Гиддю. Знають, що їхні заборони мене не стримають. Спокуса — вони завжди вимовляють це дуже патетично: Велика Спокуса. Бачиш, ми, що використовуємо науку Бене Ґессерит, можемо впливати на такі речі, як внутрішня регуляція балансу ензимів у нашому тілі. Це може продовжити молодість — значно більше, ніж у випадку меланжу. Ти розумієш наслідки? Знаєш, що станеться, якщо багато бене-ґессериток це зробить? Це стане помітним. Я певна, що ти прораховуєш точність моїх слів. Меланж робить нас мішенню стількох змов. Ми розпоряджаємося субстанцією, яка продовжує життя. А якби стало відомим, що Бене Ґессерит має у своєму розпорядженні ще сильнішу таємницю? Ти розумієш! Жодна Превелебна Мати не була б у безпеці. Викрадення і тортури бене-ґессериток стали б найбільш звичною річчю.

— Ти досягла балансу ензимів. — Це було твердженням, а не питанням.

— Я протиставилася Сестринству! Звіт моєї матері Сестринству зробить Бене Ґессерит непохитним союзником Дому Корріно.

«Напрочуд правдоподібно», — подумав він. Тоді сказав, щоб перевірити:

— Але ж, напевне, твоя мати не звернеться проти тебе!

— Вона була бене-ґессериткою задовго до того, як стала моєю матір’ю. Дункане, вона дозволила, щоб її син, мій брат, пройшов випробування ґом джаббаром. Вона це влаштувала! І знала, що він може цього не пережити! Бене Ґессерит завжди мали куди більше прагматизму, ніж віри. Вона діятиме проти мене, якщо це відповідатиме інтересам Сестринства.

Він кивнув. Якою переконливою вона була! Це була сумна думка.

— Ми мусимо перехопити ініціативу, — сказала вона. — Це наша найгостріша зброя.

— Існує проблема у вигляді Ґурні Галлека, — промовив він. — Я маю вбити свого старого друга?

— Ґурні вирушає зі шпигунською місією до пустелі, — відповіла вона, знаючи, що Айдаго вже про це відомо. — Він не стоятиме нам на дорозі.

— Дуже дивно, — сказав він, — регент-губернатор Каладана виконує якусь місію тут, на Арракісі.

— Чому ні? — з натиском відповіла Алія. — Він її коханець — у мріях, якщо не насправді.

— Так, звичайно. — І задумався, чи вона не почула нещирості в його голосі.

— Коли ти її викрадеш? — спитала Алія.

— Тобі краще цього не знати.

— Так… так, розумію. Куди ти її забереш?

— Туди, де її неможливо буде знайти. Будь певна, вона не зостанеться тут і не загрожуватиме тобі.

Радість в очах Алії ні з чим не можна було переплутати.

— Але куди…

— Якщо ти цього не знатимеш, то зможеш, коли виникне така потреба, відповісти Правдомовиці, що тобі не відомо, де вона.

— Аххх, мудро, Дункане.

«Зараз вона вірить, що я вб’ю леді Джессіку», — подумав він. І сказав:

— Бувай, кохана.

Вона не почула остаточності в його голосі, навіть злегка поцілувала чоловіка на прощання.

Йдучи коридорами Храму, схожими на січовий лабіринт, Айдаго всю дорогу витирав очі. Тлейлаксанські очі не захищали від сліз.

Ти любив Каладан

І оплакував згубу державця його,

Та куди б не пішов —

Не забудеш ні духу, ні болю свого,

Хоч любитимеш знов.

Рефрен з Хаббанійського лементу-плачу

Стілґар збільшив учетверо січову охорону близнят, але знав, що все це марно. Хлопець скидався на Атріда-тезка`, свого діда Лето. Це впадало в око кожному, хто знав Герцога-першовзірця. Лето був обачним і уважним, так, але це все слід було оцінювати з урахуванням його прихованої дикості, піддатливості до небезпечних рішень.

Ганіма більше нагадувала свою матір. Руде волосся, як у Чані, її розріз очей та її спосіб міркувань при зіткненні з труднощами. Часто казала, що робитиме лише те, що мусить, але, куди б не пішов Лето, вона піде за ним.

А Лето поведе її до небезпеки.

Стілґар жодного разу не подумав про те, щоб звернутися зі своїми проблемами до Алії. А отже, і до Ірулан, яка бігла до Алії геть з усім. Вирішивши так, Стілґар усвідомив: він прийняв можливість того, що Лето правильно оцінив Алію.

«Вона використовує людей беззастережно й безсердечно, — подумав він. — Використовує навіть Дункана. Йдеться не про те, що вона обернеться проти мене і вб’є мене. Вона мене позбудеться».

Тим часом варту було посилено, а Стілґар прочісував січ, як облаченний привид, всюди зазираючи. Його розум постійно кипів від сумнівів, зерно яких засіяв Лето. Якщо не можна покладатися на традицію, то де ж та скеля, до якої можна закотвичити своє життя?

Пополудні у день Собору Привітання