Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі - Дата Туташхіа, Мзечабук (Чабуа) Іраклійович Аміреджібі

рахувати, не марудитися,— сказав Вараміа по тривалій мовчанці й перекинув загіпсовані руки до стіни, мов поліна.

— Та вже не думав, не рахував,— треба було чути, як дихання йому перехопило, а зиркнув... наче яструб за перепілкою метнувся. Він як розмірковував? З’їм борошно я сам, не дам іншим — більше ніж на три дні мені все одно не вистачить. А як прийдуть до когось з них, вони мені дулю під носа. Ось він і розмахнувся, аякже!.. Самий розрахунок, брате ти мій,— сказав Чоніа й швидко закрутив помішухою.

Кучулоріа поправив був подушку, забувши, що найменший порух викликав у хребті гострий біль, і скрикнув.

— Звідки ти знаєш, чи так я подумав, чи інакше? — мовив Квішиладзе.— А коли навіть на думці в мене самий розрахунок, то й розрахунок не поганий, і вчинок не кепський. Якщо вже хочеш правди, то з такою нікчемою, як ти, ділитися останнім невелика радість для мене, але обов’язок є обов’язок, і я повинен поводитися по-людському!

— Такі, як ти, Чоніа, завжди ладні інших отрутою облити! — заступився Вараміа.— Квішиладзе поділився з нами борошном — хіба це погано? Ні, знайдуться ж охочі заплямувати, споганити добре діло. Якщо завелася в тебе лиха думка, жени її від себе. А ти не те що подумаєш, ти й наговориш поганого в обличчя.

— Годі гиркатися через дрібниці,— вгамував їх Кучулоріа.— На два дні нам вистачить, а через два дні прийде жінка Квішиладзе. Як жінку твою звати, Квішиладзе?

— Вона йому не жінка,— вдоволено докинув Чоніа.— Звати її Цуца, і жінка вона чужа, Квішиладзе мені сам сказав.

У палаті змовкли. Часто блимаючи очима, Кучулоріа переводив погляд з Чоніа на Квішиладзе. Правду кажучи, розмова їхня мене вже заінтригувала, і я дослухався з-за ширми уважніше.

Чоніа зібрав у всіх посуд, розділив гомі, сиру не лишилося й кусочка. Вони глитали саме гомі й мовчали.

— Ага, значить, Цуца ота не жінка тобі? — заговорив нарешті Кучулоріа.— А чия вона жінка?

Квішиладзе облизнув пальці й сказав:

— Була за Спиридоном Сіорідзе. Він запропастився, не знаю де. Мо’, й живого вже немає. А оженитися на Цуці я не можу, поки не взнаю, живий він чи ні. І священик каже, поки точно не дізнаєшся, женитись не можна, а взнаєш, тоді вже можна.

— Ну гаразд, а Спиридонові Сіорідзе, чи як там його ще, чого це йому запропаститися, га? — спитав Кучулоріа.

— Та будь вони всі неладні, все жіноче плем’я, винищити б їх, нинішніх, усіх до одної! — заторохтів раптом Чоніа.— Поїдом, мабуть, їла свого Сіорідзе коханка нашого люб’язного Квішиладзе. Терпіти, видно, не стало снаги, бідолашний і подався куди очі дивляться.

— Не коханка мені Цуца — жінка, тільки чоловіком своїм назвати не хоче: не можу, каже, поки перед богом і людьми тобі я не жона,— вів своєї Квішиладзе.

— Якщо вона іншому жінка, як же вона твоєю стала? — спитав Чоніа.

— Ану розкажи... Послухати б про отого Спиридона Сіорідзе, цікава, видно, пригода,— попросив Кучулоріа.

— Нехай буде по-вашому. Доїм і розкажу,— подумавши трохи, згодився Квішиладзе.

Усі напосудилися слухати. Чоніа швиденько позбирав миски, склав їх у казан і вмостився на табуретці.

Квішиладзе закінчив нарешті жувати, ще раз облизнув пальці, підіпхнув під спину подушку, обвів очима палату й почав:

— Не знаю, що й розказувати. Три роки тому Спиридон Сіорідзе взяв та й пропав. Ось і вся мова.

Усі сподівалися почути довгу історію і тепер розгублено дивилися на Квішиладзе.

— Отак просто взяв та й пропав? І більше нічого? — першим озвався Кучулоріа.

Квішиладзе кивнув головою.

— Була, видно, причина. Ні з сього ні з того взяти та й пропасти — кому таке на думку спаде? — мовив Чоніа.

— Була, видно, чому ж не бути? — погодився Квішиладзе.

— Ну, куди хоч спочатку пішов, не казав? — спитав Вараміа.

— Нічого не сказав, нічогісінько.

— Мабуть, така людина, жди — не жди, нічого не скаже! — висловив припущення Кучулоріа.

— Чому ж це?! — здивувався Чоніа.

Кучулоріа задумався, почухав потилицю:

— Чоловік, який візьме та й піде, провалиться невість-куди і перед тим, як іти, й слова не скаже, куди зібрався... такий хіба буде перед відходом язиком плескати, куди та чого йду? Ні, не скаже!

— Ет, що він оце верзе? Вуха болять слухати,— обурився Чоніа.— Щоб у такого здоровенного чоловіка та отакий мозок курячий. Лелечко, що він тут накудкудакав!.. Ну а що далі було? Заявився він хоч раз чи ні?

— Не заявлявся. Пропав. Може, його й живого немає, я не знаю.

— І що ж, ота берідзевська молодиця, ну, Цуца твоя,— що ж вона? Так нічого й не знає про свого чоловіка, про отого Спиридона Сіорідзе? — не повірив Чоніа.

— Ніяка вона не Берідзе, а Догонадзе, але порядок є порядок, і пишеться вона по чоловікові. Про Спиридона нічого вона не знає. Сказала б мені, якби знала. Що там Цуца, село наше Квеші яке велике, а що із Спиридоном Сіорідзе — жоден не скаже,— мовив Квішиладзе.

І знову стало тихо. Посиділи, помовчали, а тоді як загаласують... Отак днів чотири-п’ять і галасували, і все про Спиридона Сіорідзе, хто та що. Про все розпитали, усе взнали, навіть у що взувався, і чи любив поїсти, і чому з їжі-питва віддавав перевагу — все з’ясували. А ось чому й куди пропав — у цьому до згоди ніяк не могли прийти. Той Спиридон Сіорідзе вже кісткою в горлі мені стояв. Мене нудити починало від самого лиш його імені. Я вже хотів був якнайсуворіше ці розмови припинити, та Чоніа мене випередив. Скочив він з ліжка, схопив поліно та як загорланить:

— Якщо якийсь сучий син ще раз це ім’я продзявулить... Дровиняку бачите? Голову розсаджу!

Усі змовкли й більше про Спиридона Сіорідзе — ані слова, а то, їй-богу, я збожеволів би.

Усе це, як я вам уже говорив, сталося пізніше, четвертого чи п’ятого дня, а перед цим ось як усе було. Борошно Квішиладзе й справді з’їли за два дні. На третій день усі — хто як умудрився — поприлипали до вікон, але ні до одного з них не прийшли. Увечері, вже смерком, мене зуспів на балконі Чоніа й попросив конверта: напишу, сказав, сім’ї, нехай провідають, а то з голоду здохну. Я зайшов у дядькову кімнату