Ляна Аракелян - У пошуках проклятої королеви, Ляна Аракелян

– Щоб я ще хоч раз сіла на цю крилату кішку! – бубоніла Кхибра, поглядаючи на Хрумтика. – Вже краще на грифоні або драконі!

Я була цілковито з нею згодна.

Альгін і Богріс розминали ноги й по черзі масажували один одному затерплі спини. Натомість Василь з ельфами поводилися так, немов вони з комфортом прилетіли на дракон-джеті або грифон-диліжансі. Гаразд ельфи, але Вася? Він же звичайна людина. Чи я чогось не знаю? А може в таємному розшуку вони постійно літають на таких ось котах? Ні, бути цього не може. Лікраніель казав, що крехтенслокси це їхні звірі. Кошенят не продають чужинцям. Тоді звідки така нелюдська витривалість? Чи в ньому, як і в мені, тече ельфійська кров? Ще дивніше: чому моя кров не адаптувала мене під переліт? Чому мені так погано, а йому хоч би що?! Треба буде дізнатися більше про колишнього кухарчука тітчиної таверни, який насправді виявився таємним детективом. Але в кого?

– У мене все тіло ломить, – поскаржилася я тролиці. – І більше немає сил дихати диво-ароматом войлінту.

– Зараз скупаємося в Семиводній, – заспокоїла нас Тіатаріасса. – Змиємо сморід і зігріємося.

– Хіба ти замерзла? – у моєму голосі прозвучали нотки сарказму.

– Трохи, – посміхнулася Тіа. – Я звикла до польотів. Моя Крапелька ще маленька, їй тільки вісім місяців, літати далеко зарано.

– Чому в них такі дивні прізвиська: Пір’їнка, Хрумтик, Крапелька? У Канріки – Сніжок, а в Іггірії – Росинка. Я вже мовчу про Діерга, в якого – Бантик.

– У нас існує повір’я, що чим м’якше прізвисько, тим сильніший звір. І до того ж ніхто не здогадається, що в тебе є крехтенслокс. Наприклад, ти б почула, що я погодувала Капельку, максимум, про що б ти подумала, – це про кролика чи невеличкого песика.

– Треба ж, – замислилася я.

У цьому, безумовно, щось є. Хоча, почувши: «Я погодував Бантика», можна було подумати, що ельф збожеволів. Ця думка розвеселила мене.

До нас підійшов Рані.

– Як почуваєшся? – Він окинув мене уважним поглядом.

– Нормально, відійшла.

– Це добре. Зараз знову полетимо.

Знову?! Я скорчила таку пику, що ельф перелякався.

– У тебе щось болить?

– Усе болить! Дуже незручно на них літати.

– Іншого засобу пересування немає. Нам потрібно обігнути вулкан з іншого боку і підлетіти до Семиводної. Це поруч. До того ж, тут немає ніяких тварин. А звірів потрібно годувати. Тіа, прилетимо, вирушиш із Канрікою в розвідку.

– Добре, – весело погодилася ельфійка. Складалося враження, що розвідка для неї не більше ніж прогулянка.

– Ходімо, не можна зволікати, – Скріраніель розвернувся і пішов до загону. За ним крок у крок ступала Тіа.

Я мовчки пішла за ельфами, посилаючи прокляття вчорашньому дню, коли нам спало на думку скупатися в Семиводній недалеко від будинку ельфів. Якби ми туди не поперлися, то зараз практикувалися б у Його Кухарства, а хлопці тренувалися б з ельфами. Щоправда, Гера б спав цілющим сном. Зате не летіли б невідомо куди, шукати прокляту королеву. А цікаво, куди вона могла зникнути?

Взагалі-то, Її Величність жила відокремлено. Якщо вірити чуткам, на балах з’являлася зрідка, тільки у виняткових випадках. Її зовнішність була на любителя: великий ніс, тонкі губи та маленький рот, очі теж маленькі, невиразні, глибоко посаджені. До цього додавалася незграбність, худорлявість і мишачий колір тонкого волосся. Воно старанно прибиралося придворними перукарями під різноманітні капелюшки, які обожнювала Її Величність. Перуки вона не любила. Придворні дами наслідували її приклад і носили капелюшки, прибираючи під них волосся.

Навіть незграбна королева була на голову вищою за Еріка Другого. О, це так, краса обійшла Її Величність стороною. До того ж королева не користувалася косметикою, вважаючи за краще залишатися природньою, такою, яка вона є, без прикрас. Скажу чесно, для цього потрібно мати певну сміливість і впевненість у собі. Придворні дами не приходили від цього в захват і все ж хоч злегка, але підфарбовували очі та губи, за що, знову ж таки за чутками, отримували прочуханки від королеви.

Ходили чутки, що одного разу вона помстилася красеню-баронові, який розійшовся і який набундючився і сказав королю, що його дружина – міль бліда, і ціна їй – мідяк в базарний день. Королева огрів порівняно з нею – красуня. Королева подякувала за таку високу оцінку її зовнішності, сказала, що трохи здивована такою увагою до її персони й поцікавилася, чи одружений барон. Той пирхнув, мовляв, він ще надто молодий, щоб зіпсувати собі життя одруженням.

А після цього... Чи то була магія, чи то якесь зілля, але вранці він прокинувся в обіймах старої потворної огрихи, яка привиділася йому красунею. Король і королева благословили їхній шлюб.

Тільки ледачий не потішався над бароном, який не розумів, у чому річ: чому його красуню-дружину клянуть почварою, потворною тварюкою та облізлою старою бабою, і намагався дати в пику кожному кривднику. Через місяць чари розвіялися. Барон побачив свою «красуню-дружину» і онімів від огиди.

Наляканий він примчав до палацу з вибаченнями, але королева відмовила йому в аудієнції. Барону винесли шлюбний договір, який той підписав, будучи зачарованим. У ньому йшлося, що він не має права розлучитися аж до власної смерті або природної смерті дружини. Якщо з’ясується, що баронеса Чіальвра (саме так звали огриху), померла насильницькою смертю, то барон втратить титул, рухоме й нерухоме майно та банківський рахунок.