Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

– Через пів години вечеря, – говорить, повністю одягнений. – Не запізнюйся. 

Алекс залишає мене в кімнаті, а сам кудись йде. Коли за ним зачиняються двері, мені вдається вдихнути та видихнути. Єдине, що тішить у всій цій ситуації – сьогодні я побачу Яра. Я повинна вибачитися перед ним. Брат своїм життям ризикував заради мого порятунку. 

Коли настає час йти на вечерю, вагаюсь, чи варто це робити. Мені здається, що Діана не зрадіє, якщо побачить мене там, але, з іншого боку, морити себе голодом – також не варіант. 

Спускаюсь сходами вниз і йду на кухню. Застигаю у дверях, коли бачу за столом Алекса з Діаною та Руслана. Та сама жінка, що приносила мені їжу в кімнату, порається біля плити. 

– Сідай! – Алекс киває на крісло біля себе. Вирішую мовчати та виконую його наказ. 

Дивує те, що Діана мовчить і в мій бік взагалі не дивиться. Невже Алекс дав їй настанову мене не чіпати? 

Хай там як, вечеря минає спокійно, хоч і надто тихо. Дощ продовжує бити у вікна, і складається відчуття, що така погана погода затягнеться надовго. 

Після того, як вечеря закінчується, Алекс з Русланом йдуть кудись, а Діана допомагає збирати посуд. Вирішую і я це зробити, і удвох виходить значно швидше. 

– Що сталося з твоєю мамою? – питання від Діани звучить дуже несподівано. 

– Вона померла за загадкових обставин. Тато сказав, що це був серцевий напад, але мама ніколи не жалілась на серце і взагалі була повністю здоровою. Я не бачила її після смерті. Тіло було в закритій труні. В той момент я була дуже розбитою і не звернула на це уваги, а потім почала усвідомлювати, що все не так просто.

Діана слухає, але ніяк не коментує. Коли закінчую говорити, хмуриться і залишає кухню. 

Я також йду у вітальню, щоб знайти Алекса. Хочу дізнатися, коли саме ми поїдемо до Яра. Та у вітальні нікого немає, як і на всьому першому поверсі. Єдине місце, де я не була – це кабінет Алекса. У мене немає жодного бажання туди йти, але цікавість перемогла. 

Стукаю у двері та відчиняю їх. У кабінеті горить світло, але Алекса і тут немає. Не знаю, що мною керує в цей момент, але заходжу всередину і розглядаю полиці з книгами та стіл, за яким працює Алекс. 

Бачу фото в рамці на столі й, не втримавшись, беру його в руки. На ньому вся сім’я Алекса. Батьки, ще такі молоді та щасливі, Діана, ще така маленька, і Алекс – двадцятирічний хлопець. Так мені здається.

Усі вони такі гарні та безмежно щасливі. Мені здається, що це фото було зроблене якраз перед смертю батьків, саме тому Алекс зберігає саме його. 

– На місце постав! – гиркає Алекс і висмикує рамку у мене з рук. Я здригаюсь від того, наскільки злий тембр його голосу. 

– Пробач. Я тебе шукала… – кажу розгублено.

– Ніколи не торкайся до цієї фотокартки! Ти не маєш права! – цідить. 

– Пробач, – знову те саме кажу. 

Я розумію, що дарма сюди прийшла. І це фото для Алекса – єдина згадка про батьків. 

Швидко залишаю кабінет і біжу сходами на другий поверх. Зараз перше, чого я хочу – це дізнатися правду, чи дійсно мій батько причетний до смерті цих людей. Якщо це так, навіть не знаю, що буду робити. Як дивитися Алексу в очі? 

Є ще маленька надія, що тато ні до чого, але з кожним днем вона згасає все більше. 

Деякий час я мучу себе роздумами, а потім в один момент просто засинаю під стукіт дощу у вікна. 

А от прокидаюсь різко, коли гримають двері. Розплющую очі та бачу Алекса, одягненого в темний одяг. 

– Вставай. Час їхати, – холодно говорить і залишає кімнату. Годинник на тумбі показує другу годину ночі. Дощ продовжується, а я їду до Яра. Зараз це єдине, що дає мені сили рухатися вперед.