Террі Пратчетт - Вільні малолюдці

Тіфані впустила сковорідку і вхопила брата на руки: 

— Це я, Тіфані, — прошепотіла вона. — І ми йдемо додому. 

«І ось тут має з’явитися Королева», — подумала Тіфані. Ані тобі переможного кличу, ані магії… нічого такого не було. 

Тільки бджоли дзижчали десь удалині, трава коливалась на вітрі, і Погіршай схлипував — плакати він уже не мав сили. 

Тіфані зауважила, що по той бік галявини, під квітковим балдахіном, стояв трон, зроблений із листя. Та під балдахіном не було нікого. 

— А я тут, у тебе за спиною! — прошепотіла їй на вухо Королева. 

Тіфані метнулась, та позаду нікого не було. 

— Та тут я, тут, — сказала Королева. — Це мій світ, дівчинко. Ти ніколи за мною не поспієш. Я за тебе розумніша. Чому ти хочеш забрати мого малюка? 

— Він не твій! Він наш! — відповіла Тіфані. 

— Ти ж його ніколи не любила. У тебе серце, як маленька сніжка. Я бачу тебе наскрізь. 

Тіфані насупилась: 

— Любила? Не любила? До чого це тут? Це мій брат! Мій! 

— О, це дуже відьомська риса, авжеж, — мовила Королева. — Егоїзм. Мій, моя, моє. Всі відьми пильнують свого! 

— Ти його вкрала! 

— Вкрала? То ти вважаєш, що він — твоя власність? 

Задні Думки пролунали в голові Тіфані: «Вона хоче намацати слабину. Не слухай її». 

— О, у тебе є задні Думки! — сказала Королева. — І ти думаєш, що від того ти справжня відьма, чи не так? 

— Чому ти не покажешся мені? — спитала Тіфані. — Ти боїшся? 

— Боюся? — знову почувся голос Королеви. — Тебе? 

І тут Королева з’явилася. Вона виявилася значно вищою, ніж Тіфані, але такою ж тендітною. Волосся вона мала темне і довге, обличчя — бліде, а губи — кольору вишні. Сукня на ній була чорно-біло-червона. І все це було якимсь трохи не таким, чи що. 

Задні Думки підказали Тіфані: «Це тому, що вона ідеальна. Абсолютно. Як лялька. Справжні люди не бувають ідеальними». 

— Це не справжня ти, — промовила Тіфані впевнено. — Це тільки сон про тебе. Це зовсім не ти. 

Усмішка щезла з лиця Королеви, але одразу повернулась на місце — крива і роздратована. 

— Яка неґречність, ти ж мене зовсім не знаєш! — сказала Королева, сідаючи на листяний трон. Вона поплескала поруч себе. — Ходи сюди, сядь поруч. Не стій так виклично навпроти мене. Я пробачаю твою неґречність, ти ж, мабуть, розгубилась. 

І вона обдарувала Тіфані осяйною усмішкою. 

«Пильнуй за її очима, — підказали Задні Думки. — Вона насправді ними не дивиться. Це просто красива цяцька». 

— Ти вторглася у мій дім, вбила моїх підданих, поводилася нечемно і взагалі неприйнятно, — вела далі Королева. — Ти мене зневажила. Та я розумію, що тебе ввели в оману деструктивні елементи, чи то пак, повстанці. 

— Ти вкрала мого брата, — повторила Тіфані, міцно обіймаючи Погіршая. — Ти крадійка. 

Та голос Тіфані ослаб і дзвенів їй у вухах. 

— Він плентався без нагляду, — спокійно відповіла Королева. — Я забрала його додому і приголубила. 

Королева говорила таким водночас і дружнім, і м’яким тоном, що одразу було зрозуміло, хто тут має рацію, а хто — ні. І провина зовсім не твоя. Мабуть, це батьки постаралися, чи щось не те з’їла, чи щось таке жахливе, що й не пригадати, трапилося, і все пішло шкереберть. Проблема не в тобі, і Королева це розуміє. Ти — дуже мила. Просто всі ці негаразди, що випали на твою долю, спонукали до хибних рішень. Якби ти це визнала, люба Тіфані, тобі б одразу стало легше жити на цьому світі… 

«…холодному світі, що його стережуть чудовиська, у світі, де ніщо і ніхто не росте, — відлунювали Задні Думки. — Це би був світ, в якому всім править Королева. Не слухай її». 

Тіфані позадкувала. 

— Я що, чудовисько? — спитала Королева. — Я просто хотіла товариства… 

Задні Думки заметушилися від цих слів і підказали Тіфані: «Міс Жін Робінсон…». 

Багато років тому вона працювала служницею на фермі. Подейкували, що вона виросла у сиротинці в містечку Зойк. Подейкують, що її мама прийшла туди серед ночі, в грозу і народила її, а директор притулку написав у великому чорному щоденнику таке: «Міс Робінсон, немовля жін. статі». Молода мати не вирізнялась кмітливістю, та й узагалі — лежала при смерті, й подумала, що так дівчинку назвали. Тож так її і записали у метричну книгу. 

Тепер міс Робінсон уже старенька: вона переважно мовчала, мало їла і ніхто ніколи не бачив, щоб вона сиділа без роботи. Ніхто так не вмів мити підлоги, як Міс Жін Робінсон. З лиця вона була, як щіпка, з довгим червоним носом, а руки, що ніколи не знали спокою, мала худі, вузлуваті і зі червоними кісточками. Міс Робінсон працювала в поті чола. 

Тіфані не зовсім розуміла, що відбувається, коли все сталося. Жінки, — по двоє, по троє, — перемовлялися, стоячи на воротах, склавши руки і озиралися несміливо, чи, бува, не надійшов який чоловік. 

То тут, то там Тіфані вдавалося підслухати уривки розмов, хоч іноді вони більше скидалися на якийсь таємний код: «Бідолашна, ніколи не мала своїх. Це ж не її біда, що вона сама шкіра та кості» чи «Кажуть, що вона так і сиділа, коли її знайшли, пригортала його до себе і все повторювала, що то її» чи «В хаті було повно дитячого одягу. Вона його сама сплела!». От це останнє особливо спантеличило Тіфані, бо звучало так, наче «В хаті було повно черепів!». 

Та всі погоджувалися, що так бути не може. Злочин — це завжди злочин. Слід сказати Барону. 

Міс Робінсон викрала немовля — Вчасну Решето, яку любили і всіляко леліяли молоді батьки, хоч і назвали її, не маючи нічого лихого на думці, — Вчасна (якщо можна називати дітей в ім’я чеснот — Віра, Надія, Любов, то чому б не назвати на честь такого потрібного вміння — приходити вчасно?). 

Немовля лежало в колисці в дворі і раптом — зникло. Всі, як годиться, кинулись на його пошуки, плакали і розпачали, аж поки хтось не згадав, що міс Робінсон взяла додому трохи більше молока, ніж зазвичай… 

Немовля викрали. Поза сумнівом. У Крейдокраї високих парканів не ставили, та й двері рідко хто замикав на замок. Крадіжки — то було щось нечуване і дуже серйозне. Якщо навіть на мить не можна відвернутися, щоб тобі з під носа не вкрали твого добра, то все зійде на пси! Закон є закон. Злочин є злочин… 

Тіфані підслухала суперечки, що точилися в селі: ті самі аргументи ходили по колу. Бідолашна жінка не хотіла нікому завдати шкоди. Вона працьовита і ніколи не скаржиться. В неї не всі вдома. Закон є закон. Злочин є злочин. 

Барону таки повідомили новини, і він зібрав раду у великій залі. Прийшли всі, хто міг покинути роботу в полі. Пан та пані Решета теж прийшли. Вона була схвильована, а він — рішучий. Міс Робінсон просто сиділа собі нерухомо, втупившись у червоні кісточки пальців. 

Судом назвати це важко. Міс Робінсон не зовсім розуміла, в чому її звинувачують, зрештою, як і всі присутні. Ніхто не розумів, що тут діється і чого всі зібрались, але всі хотіли довести справу до кінця. 

Барону теж усе це не подобалось. Закон трактує все чітко: крадіжка — це жахливий злочин, а викрадення людини — це ще важча провина. У Зойку була