Костянтин Киріце - Лицарі черешневого цвіту, Костянтин Киріце

міг би дізнатися, що ти хочеш піти?.. Я взяв їх у роботу, і вони мені сказали все… Ну, оскільки зараз нема вже ніякої небезпеки, то я можу сказати, як у них загорілися очі на тебе.

Засміявся й інженер. Ніби трохи двозначно. Його охопили непояснимі відчуття й сентименти.

— А ви знаєте, що для мене неясно, моше Тімофте?.. Чому ви нічого не сказали татові…

Старий пожвавішав:

— Трохи пригадую… Я, здається, побоювався. Думав, що коли про це дізнається хтось із домашніх, то ти втечеш із іншим цирком.

Пожвавішав і інженер:

— Мабуть, так воно й було б… Аби мені тільки-но хтось сказав хоч слово навперекір, аби я лиш відчув один-єдиний жест, то пішов би світ за очі… Це величезна ваша душевна якість, моше Тімофте. Ви завше знаєте, коли й куди треба щось спрямувати.

— Може, так воно і є, як ти кажеш, — скромно погодився старий. — Я все беру близько до серця…

Захопившись розмовою, інженер забув, що він господар у хаті. А згадавши, швидко поставив перед гостем вазу, повну помаранчів.

— Частуйтеся, моше Тімофте… Почувайте себе як дома…

Старий уважно подивився на помаранчі, дбайливо загорнуті в червоний шовковистий папір. Несподівана думка зринула йому в голові.

— Де ви знайшли так дбайливо загорнуті помаранчі? — поцікавився старий.

— У домі інженера Флореску! — відповів, усміхаючись, господар. — Це одне з Тікових задоволень: загортати помаранчі, так каже його мати… А я радше думаю, що справжнє задоволення для нього — шукати, де я ховаю червоний папір. Бо я щоразу перемінюю схованку, а він щоразу її знаходить…

— А я думаю, що йому до вподоби загортати їх, — м’яко запротестував мош Тімофте.

— Якщо так кажете ви, то так воно й є… Безперечно, так і є, моше Тімофте. Днями якось я пожартував…

— Тоді я не хотів би продовжувати. Ти щойно сказав, ніби в мене є гарна душевна якість. Може, це й правда.

— Так, моше Тімофте: ви завжди знаєте, коли і як треба щось спрямувати…

— Отже… я тебе дуже просив би, аби ти відпустив хлопця разом з іншими в печеру.

Інженер відповів, не підводячи погляду на старого, який, зблідши, чекав відповіді:

— Я відпускаю, моше Тімофте…

. . . .

На подвір’ї мош Тімофте почув, як його хтось гукнув пошепки від вікна:

— Я йду, моше Тімофте?

— Ідеш…

Кирпоносий скуйовджений малюк припав головою до плеча моша Тімофте. І розчулив його до сліз.

Стояла непроглядна ніч, отже ніхто ніколи не зміг би твердити, нібито бачив, як плаче мош Тімофте.

Розділ сьомий
1

(Тут автор уперше дозволяє собі звертатися безпосередньо до читача.)

Ночі напередодні великих мандрівок… Білі величезні вітрила, підняті на кораблі дитинства… Я бачу тебе на березі неспокійного далекого океану; хоч би хто ти був, ти несеш чистий прапор дитинства; я відчуваю всі твої острахи, особливо острах розлуки і острах протилежного берега, який плине до тебе на всіх хвилях…

Ночі напередодні великих мандрівок… Ти жив і снив ними стільки разів, і якщо вони тобі не пригадуються, отже, вони перейшли до мене, і саме тому цієї миті я повертаю їх тобі назад… Спершу ти снив ними багато днів, тижнів, може, місяців, і впродовж тих багатьох днів ти взнав ціну часу, години й хвилини. За ці багато днів ти подарував усього себе рухові, заприятелював із усіма мріями, тобі хотілось би заплющити очі й сказати великому часові: іди! іди швидше! Я хочу, щоб настала велика ніч…

Але це звичайнісінька ніч, ніч, схожа на всі інші, і тоді ти просиш сон, щоб він підійшов до очей. І повіки твої заплющуються, але в голові в тебе повно блискавок, які освітлюють дивні огроми великої мандрівки. Тобі хотілось би спати, зануритися в ефемерний сон, залишити свій час, полинути в інший час, який мчить уперед без тебе, без твоїх думок, без твоїх бажань, без твого величезного нетерпіння. Але сон не приходить, блискавки не згасають, тремтіння не полишає твого тіла.

Мало-помалу твої думки, послані в далекі мандри, зустрічаються з іншими думками, які приходять зі світу, що його ти не знатимеш ніколи. Видива твоїх думок виснажуються химерними картинами, які навалюються з нічого, вони більшають і починають заповнювати все. Якийсь галюцинаційний танець, без сенсу, розмиває їхні контури. Звідки стільки чорних, гнучких гостей таких неймовірних розмірів? Як швидко вони заспокоюють тебе! Ти — їхній раб, а вони існують тільки в ці виняткові миті. Трохи згодом від них не залишиться навіть згадки. Нічого-нічого, саме лиш відчуття, що вони були. Були… були… Хто?.. Ти не дізнаєшся ніколи… А гості тим часом ’Ширшають, м’яко навалюються на тебе, вкривають тебе чорними покривалами, піднімають спіралями, піднімають, піднімають, і ти відчуваєш, що повіки твої давно заплющились, і ти знаєш, нарешті, відчуваєш в одну коротесеньку мить просвітління, що прийшов сон… Сон… Сон… Ти заснув. Світ довкола тебе, який стосується тебе, може, завдяки тобі спізнає щастя.

Руки сну теплі й лагідні, ніби мамині руки ще з тої пори, якої ти й пригадати не можеш. Ти спиш… І лиш сніжинки в своєму мовчазному леті схожі на тебе. Ті великі сніжинки… їхній спокій… їхній лет, про який я не знаю нічого… їхні імена… із лагідних складів, які утворюють… сні-жин-ки… прошепочи їх… сні-жин-ки…

А згодом починається сон, цей дивовижний світ, весь замкнутий у тобі, який заповнює весь простір і час. Нові гості фамільярніші, обстановка може бути з твого повсякденного світу, а вони можуть