Шолом-Алейхем - Мандрівні зірки, Шолом-Алейхем

Ми довідались, розумієш, що там бачили багатьох єврейських акторів, неборак, блазнів і в них усіх відворотні пики та хитрющі очі. Але чи ходять вони вистрибом чи без вистри-бу — цього, кажуть, вони не пам'ятають, а може, й не помітили. Іншим разом вони, розумієш, обіцяють, бог дасть, краще придивитись. Що ти скажеш на таких молдавських дурбасів? То слухай, що далі було. Побачивши, що в Яссах нічого не взнали й нічого не взнаємо, ми подалися, розумієш, далі й далі, аж поки прибули до Бухареста. їдучи поїздом, твій брат Аншел сказав мені, що нехай він не буде Аншел, якщо не спіймає тебе! Я йому відповів: "Дай боже!" Так воно й було. Прибувши до Бухареста, твій браток Аншел почав, розумієш, розкошувати — хай бог милує всіх нас! Грошей дали нам на дорогу повну шапку — чого ж йому журитися? Де тільки був який театр, кафе чи якийсь шиночок, розумієш, ми скрізь побували. Я його умовляв: "Аншел,— кажу я,— на бога,— кажу,— що ти робиш,— кажу,— ти ж гроші пускаєш на вітер!" А він мені на те: "Це не твого батька діло, мовчи!" Погано, але що робити? Я мовчу. Минає день, два і три, гроші тануть, як сніг. Він каже: "Напиши батькові, щоб переказав ще". Умовляю я його: "Аншел! Ради бога,— кажу,— чим це все,— кажу,— закінчиться?" А він мені: "Це не твого діда справа, сказано тобі написати додому — пиши!" Погано, але що робити? Я пишу. Тим часом сидимо ми одного разу чи то в театрі, чи шиночку, що зветься "Парадіз". Дівчата грають, танцюють і співають, а якась одна, Марі-неско-Міланеско звуть її, навіть досить гарна жінка, розумієш, добре вміє вициганювати гроші (тут верхня губа Щастя й Радості вперше за цілий вечір трохи піднялася в усмішці). Дивлюся, розумієш, саме коло дверей стоять дві знайомі, по-святковому вбрані постаті. Придивляюсь — я міг би заприсягтися, що це ти, Лейбко. "Еге, це він,— думаю собі,— це він, слово честі!" Я підвівся й кажу твоєму братові Ангаелу: "Аншел,— кажу я,— бачиш, він тут,— кажу!" А він питає: "Хто?" Я кажу: "Лейбка". А він на те: "Це тобі сниться,— каже,— ти спиш". Сюди-туди, поки я побіг, поки те та се, вже, розумієш, нікого не було! Погано, але що робити далі? Тим часом надходить лист з Го-ленешті, що твоя мати небезпечно хвора, і наказ, щоб Аншел негайно повертався додому. Кажу я Аншелові: "їдьмо?" А він на те: "Відпиши листа, що ми вже вибилися на справжню дорогу, нехай перекажуть ще гроші". Я йому кажу: "Аншел,— кажу,— ради бога,— кажу,— або повернемось додому, або поїдемо далі. Одне з двох..." А він мені на те: "Це не клопіт твоєї баби, тобі сказано писати, пиши!" Погано, але що робити? Тоді я сів і написав, розумієш, листа до Голенешті, твоєму батькові, звичайно, натяками: так, мовляв, і так, пишу, справа така, щоб ви знали, пишу, що наша подорож даремна. Шукаємо торішній сніг, пускаємо гроші на вітер, а путнього нічого не робимо. А те, що я вам писав досі, що ми тут гори перевертаємо, я вам писав тільки тому, що Аншел мені наказував писати. Що я мав робити, пишу, я ж тільки служник: мені кажуть писати, я й пишу. Отже, щоб ви більше грошей не переказували, пишу, а коли припините переказувати гроші, ми, кінець кінцем, змушені будемо повернутися додому. Отак написав йому натяками... Бо що я мав робити? Скажи, може, я не так робив? То слухай далі. Не минуло, розумієш, восьми днів, як надходить телеграма до Бухареста, коротка, але "радісна". Тільки три слова: "Приїздіть, мати померла".

Тільки-но Щастя й Радість вимовив ці слова, Рафа-леско схопив його обома руками:

— Га? Що ти кажеш? Мати?..

— Нехай спочиває мирно в раю. А що ж, дитинко, хіба могло інакше бути? Це ж не жарт, що вона пережила! Вона ж і так, нехай мені пробачить, була сама снасть, ледве-ледве трималася душа в тілі. А великі розкоші, які вона мала у твого батька, ти, мабуть, сам пам'ятаєш. А тут ще нещастя одне за одним. Не знаю, кого з вас обох вона більше любила — тебе чи Аншела? Бо весь час, поки Аншел сидів у Бухаресті, вона ще плекала надію, що він повернеться разом з тобою. Але тільки-но вона довідалась, розумієш...

Ні, Рафалеско більше нічого не розумів і не слухав. Він затулив руками обличчя, як під час молитви, заплакав, наче мала дитина. Касир розгубився. Утішати, заспокоювати, казати розважливі слова — до цього він не звик. Він почав заламувати руки й бурмотіти: "Погано, погано! Але що робити?" Тим часом плач Рафалеска почули в інших кімнатах і позбігалися: спершу Гольцман, потім стара Сура-Бруха, а за нею Златка. Знялася буча, сум'яття, веремія.

— Що таке? Що тут сталося? — вдерлися всі троє в кімнату.

— Моя мати померла! — простогнав Рафалеско і з плачем упав Гольцманові на шию. Гольцман не міг стриматись і скривився, як стара баба, що збирається плакати. На нього дивлячись, заплакала Златка і собі, а стара Сура-Бруха почала заламувати руки, голосити й тужити:

— Лишенько, горе мені, громом мене вдарило! Мати дітей, нещасних писклят, маленьких пташеняток! Хто їх годуватиме? Хто доглядатиме, хто сушитиме собі мозок за цих бідних сиріток, що лишились самотні, як палець? Бо, поки мати жива, батько є теж батьком, а коли матері нема, краще не дожити до цього...

— Замовкни! Розрюмалась! — напався Гольцман на матір і нагримав за одним разом на неголеного похмурого касира з банькатими очима за ту "радісну" звістку, яку він приніс хлопцеві:

— Опудало горохове! Хто вас просив? Хто вас тягнув за язика?..

Щастя й Радість сидів ні в сих ні в тих. Але тут Рафалеско заступився за нього. Він заявив, що то його гість, і натякнув, що хоче, щоб цієї ночі йому дали спокій, тільки цієї ночі... Гольцман зрозумів натяк, і хоч йому дуже де хотілося залишати хлопця віч-на-віч з цим опудалом, але що поробиш? Тепер не ті часи, що колись. Тепер, коли Рафалеско щось скаже, треба слухатись... Гольцман сумирно подивився йому в очі й вилив свій гнів на матір і сестру:

— Чого ви прибігли сюди, якої лихої години? Хто вас кликав? Диви-но, розрюмались! Хто просить вас, щоб ви тут голосили?

Так повторив Гольцман кілька разів, вигнав їх і сам непомітно вийшов з кімнати. Знову сівши на своє попереднє місце за дверима, Гольцман нашорошив вуха, щоб нічого не прогавити. А Рафалеско, залишившись удвох з гостем, попросив його розповісти з усіма подробицями, як померла мати. І коли померла. І чи вони застали її перед похороном? І який був похорон? Усе мусив розповісти касир, і не один раз, а безліч разів!

Розділ 82

ГОЛЕНЕШТИНСЬНІ НОВИНИ

За цілу ніч вони й на хвилинку не заснули. Щастя й Радість переказував голенештинські новини, а Рафалеско прислухався до його одноманітного голосу, що дуднів, наче надтріснутий дзвін. Розповідь тяглася, немов густий мед, без угаву й без упину, щоразу лише перериваючись словами: "То послухай далі" і "Розумієш?" Або: "Погано, але що робити далі?" Гольцман, бідолашний, теж не спав. Він не міг відірватися від дверей. Не міг навіть підвестися з стільця, побоюючись, щоб не рипнуло. Були хвилини, коли Гольцман проклинав себе: як на те, його часто душив кашель, але він з усіх сил стримувався і, потерпаючи, слухав разом із Рафалеском голенештинські новини.

Тієї ночі, можна сказати, Рафалеско й Гольцман почули більше голенештинських новин, ніж за всі ті роки, що вони мандрували по світах.

По-перше, про Беню Рафаловича. Леле, що сталося з сім'єю Рафаловича! Все пішло прахом. Починаючи від Ра-фаловичевої дружини Бейлки. Маленька, тихенька, кволенька Бейлка згасла, як свічка. Тихо, не скаржачись нікому, покинула цей світ, де через дітей своїх зазнала стільки горя, не маючи жодного щасливого дня. Тихенька Бейлка хотіла померти так само тихо, як і жила, а тому вона нікому не казала, що з нею. Коли їй стало дуже погано і всі це помітили, Беня погнав підводи на всі тракти й привіз найкращих лікарів, із шкури пнувся врятувати її. Казав, хай його залишать у самій сорочці, аби тільки вилікувати Бейлку. Але було вже занадто пізно. Наче моток ниток чи як маленьке дитинча, лежала маленька тихенька Бейлка у своєму ліжку, міцно стуливши губи, з дуже запалими, білими, як крейда, щоками. Одним одна весь час у великій кімнаті у великому ліжку. Нікого поблизу. Беня був заклопотаний лікарями. Старші сини — справами. Дочки — кухнею. Аншел і Лейбка були відсутні. Тільки Башева, наймолодша дочка, сиділа в куточку й тихенько плакала, боячись розбудити матір. Ні, вона вже не розбудить матері. Мати міцно спала. Її сплющені очі вирізнялися на білому, занадто білому обличчі, як дві чорні ямки; русяві, колись дуже гарні брови, що визирали з-під білого чола, обв'язаного білим рушником, надавали її маленькому дитячому личку замисленого дитячого виразу. Рука її, маленька, дитяча, біла, аж надто біла ручка, звисала з ковдри вниз. Все виглядало, як звичайно. Неначе вона лежала, поринувши в глибокий сон. Було тихо. Серце, яке стільки любило й через те стільки страждало, вже перестало любити, страждати й битися. Була тиша. Страхітлива, священна тиша. Це була тиша смерті. Померла наша Бейлка.

Бейлка померла, а стара бабуся, Рафаловичева мати, та, що хитає головою "ні-ні", живе! Вона вже зовсім здитинилась і сліпа на обидва ока, а проте живе. Але в бога не спитаєш!..

Всі старші діти, сини й дочки, невістки й зяті з онуками, розповзлися той сюди, той туди. Беня ніколи не міг ладнати з дітьми, але з того часу, як померла Бейлка, він став зовсім нестерпний!

Аншела він оженив з родовитою дівчиною з Бєльців, хоч вона була дуже бридка, і заборонив на очі йому навертатися. Подорожі до Бухареста він ніколи синові не подарує. Аншел живе тепер у Бєльцах, має тютюнову крамничку і так опустився, кажуть, що не впізнати його... Середульша дочка Перел розвилася з чоловіком, друга після неї Йохевед, на злість батькові, вийшла заміж за брата музиканта Єхіела, теж музиканта. Наймолодша, Башева, хотіла вчитися на акушерку, але Беня Рафалович, на злість, видав її заміж таки за нього, за касира Симху.

Тут касир опустив очі додолу й почав ніби виправдовуватися:

— Мушу правду сказати, що давно вже накинув оком на Башеву, але ніколи не наважувався сказати це вголос, хоч навіть, коли зміркувати, чим брат музиканта Єхіела кращий? Принаймні я рідний. Хоч далекий, а все-таки родич. Сама Башева не дуже раділа цьому сватанню.