Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день iнкiв, Юрій Дмитрович Бедзік

— Не кажіть так, Василю Івановичу! — добродушно заперечив Бунч. — Ліс не винний, він колись дасть людям великі багатства.

— Маєте рацію, Кириле Трохимовичу, є люди страшніші за сельву.

Мандрівники йдуть далі. Сонце вже підбилось високо й палить немилосердно. Хочеться знайти холодок і бодай на кілька хвилин дати спокій своїм натомленим ногам.

Але що це? Хтось гукає професора Крутояра?

— Ви гляньте, друзі, чи не Тумаяуа доганяє нас? — Професор з усмішкою на вустах дивиться на смаглявого хлопця, що біжить вулицею, розмахуючи рукою.

— О сеньйоре, як ви провели ніч на “Голіафі”? — ледве перевівши подих, питає Тумаяуа.

— Спасибі, Тумаяуа, все гаразд. Звідки ти біжиш?

— Пабло сказав, що ви пішли шукати мерію. Ходімте зі мною, сеньйоре професор. — В очах юнака затамований біль. — Ходімте! Сеньйорі Ернестіні зовсім погано.

— А чим ми їй допоможемо, Тумаяуа? — розводить руками Бунч.

Індіянин хмуриться, але в його очах ще жевріють іскорки надії. Він не хоче вірити, що все втрачено. Він просить зайти в дім. Бідна сеньйора так страждає!..

Відмовити йому важко, та й взагалі, нащо відмовляти цьому добросердному юнакові, з яким, можливо, не раз ще доведеться мати справу в дикій сельві.

Зрідка озираючись, Тумаяуа крокує поперед своїх друзів. Здається, він ще не зовсім повірив у те, що сеньйор Крутояр і сеньйор Бунч погодились піти з ним.

Поминувши кілька хижок, Тумаяуа спиняється. Мускулисті ноги легко виносять його на хиткий дерев’яний ґанок. Він просить сеньйорів трошки зачекати й зникає за полотняною запоною, яка править тут за двері.

Через хвилину на порозі з’являється огрядна стара мулатка. Тумаяуа показує на Крутояра і його супутників.

— Це добрі люди, Мерфі. Хай вони зайдуть у дім.

Мулатка гордовито сходить по східцях, демонстративно витирає об поділ строкатої спідниці товсті натруджені руки й по черзі вітається з гостями.

— Серед вас немає священика? — Вона перебігає поглядом по обличчях мандрівників і тихо додає: — Наш патер з’їхав з глузду, і ми більше не турбуємо його.

Дізнавшись, що серед гостей немає священнослужителя, Мерфі зітхає. А може, є лікар? Вона добре заплатить.

Бунч схиляє голову. Він готовий допомогти сеньйорі.

Жінка ніяково здвигає плечима. їй дивно. Ніколи ще вона такого не чула, щоб її називали сеньйорою. її, мулатку! Навіть добросердечний доктор Коельо звав її просто Мерфі.

Бунч заходить до хижі першим. За ним Крутояр. Олесь тиснеться за батьком і Самсоновим.

Мерфі проводить гостей через вузенький передпокій, відхиляє завісу, й гості входять до невеличкої кімнати. Тісно, напівтемно. Ноги ковзають по гладеньких бамбукових жердинах, якими викладено підлогу. На двох гаках висить гамак. У гамаку розпластане нерухоме тіло.

Бунч перший підбіг до пораненої.

— Здається, все!.. — Він схопив руку сеньйори й одразу ж, навіть не намацавши пульса, опустив її. — Ми нічим не зможемо допомогти. Екзітус!

Його збентеження підказало Мерфі, що сталося непоправне лихо. Мулатка, як підтята, впала на бамбукову підлогу й заридала. Крутояр хотів підвести її, але Бунч махнув рукою:

— Ми тут нічим не зарадимо. — І, сказавши це, перший зняв з голови капелюха.

Тумаяуа тупо дивився на гамак. Змертвілими губами повторював незрозуміле страшне чужинське слово “екзітус”. До нього підійшов професор і тихо, ніби вибачаючись, сказав:

— Мій дорогий друже Тумаяуа… — екзітус — це кінець, смерть, і тут ми безсилі. — Він обернувся до своїх товаришів: — Ходімте звідси. Мертві не потребують допомоги.

Самсонов поклав Олесеві на плече руку і повів його до запнутого ряденцем отвору. За ним рушив Бунч. І тільки Тумаяуа, ніби не вірячи в те, що сталося, стояв закам’янілий і, здавалося, чогось наслухав.

— Тумаяуа, — звернувся Крутояр до юнака, — не вдавайся у відчай. Будь мужнім воїном.

Індіянин ще нижче схилив голову. Рівне чорне волосся, довге, як у жінки, розсипалось йому по грудях.

— Скажи, Тумаяуа, що говорила тобі сеньйора Ернестіна?

Хлопець страдницьки глянув на професора.

— Ах, сеньйоре, вона не могла сказати жодного слова, відколи ми привезли її з “Голіафа”. Тільки марила. Згадувала батька. Її батько — доктор Коельо.

— Ми чули про доктора Коельо, Тумаяуа.

Збоку підступила Мерфі.

— Її батько — добра людина, — схлипуючи, мовила вона. — Всі нещасні каучеро по Верхньому Оріноко шанують його.

— Де він зараз?

— Свята мадонна знає, де він.

— Чи не можна повідомити його, що сеньйора вмерла?

Мулатка заперечливо похитала головою. Вона не хотіла говорити чужинцям, що доктор Коельо живе в лісі і що Чорний Себастьян давно погрожує знести йому голову.

— Тумаяуа, ти не знаєш дороги до гори Комо? — спитав Крутояр індіянина й, не дочекавшись його відповіді, тихо додав: — Ми віримо тобі, Тумаяуа, і просимо бути нашим провідником.

Індіянин на знак згоди кивнув головою.

— Де тебе шукати, Тумаяуа?

— Я прийду до вас завтра на світанку, — кинув він коротко і вибіг з хижі.

Професор наздогнав своїх товаришів на подвір’ї. Ті йшли мовчки, похнюпившись.

Ззаду плентався Олесь. Раптом він спинився. Туга за вмерлою, жаль до Мерфі наповнила болем його серце.

Він глянув на стару жінку, обняв очима її зібгану постать. Потім вийняв з кишені індіянський амулет і підбіг до ганку.

— Візьміть, сеньйоро! — В голосі юнака чулося щире співчуття. — Візьміть… Од нас на згадку…

Амулет вигравав на сонці, наче оздоблений самоцвітами. Притиснувши подарунок