Олександр Костянтинович Тесленко - Кут паралельності

class="book">— В музеях всі намагаються поводитися статечно, — спробував по-дорослому зауважити Чебрик, але Фоліана міцніше взяла його за руку і сказала:

— Не поспішай з висновками…

Він не знав куди, але слухняно йшов, намагаючись роздивитись таку незвичну траву. Вона була схожа на інканську, але запашна. Він ніколи раніше не чув такого запаху. Паморочилось в голові. Але було приємно. А ще — трава була незвичного кольору, кожна травинка мала свій відтінок, хоч і була кожна травинка зеленою. А ноги відчували незвичну легкість і м’якість, а не лише пружність, як від інканської трави. А все тіло щось відчувало, але Чебрик не знаходив слів, аби сказати, що ж саме.

— Куди ми йдемо?

— Не знаю… Ще не знаю…

— А чому ти сказала, що ця трава жива?

— Ти думаєш, я пожартувала? Ні. Вона справді жива, вона росте.

— І думає?

— Але не так, як ми з тобою.

— А як?

— Так, як трава.

— На якому комбінаті вона створена? Чому ти смієшся? Інканську траву випускає комбінат синтетичних покриттів… А цю? Хто створює живу траву?

— Ця трава виросла з насіння. Ти скоро вчитимеш біологію. А зараз дивися. Найточніша відповідь приходить сама.

Перейшли площу, навкруги котрої стояли одноповерхові будинки під високими округлими дахами. Магістраллю проїздили гелікомобілі, а в небі воркотіли трансангуляри. Все було, як і на Інкані.

— Куди ми йдемо? — знову запитав.

— Ти вже втомився?

— Ні, але дарма ми не взяли наших нових гравітоангулярів.

— Ні, Чебрику, не дарма. По Землі треба ходити. Колись люди змогли подивитися на свою планету, мов на зернину на долоні, але потім зрозуміли, що здалеку всі планети схожі, як і люди, їх здалеку не впізнаєш.

Повернули від магістралі, залишили позаду високу споруду космопорту.

Вийшли в степ. На Інкані степом називають невеликі площі серед житлових кварталів, вкриті пружним килимком інканської трави. А тут степ, здавалось, не мав кінця.

Вже бовванів на обрії, мов забитий у землю цвяшок, шпиль космопорту.

А перед ними — трави до пояса. Від духмяності перехоплювало подих. А в траві…

— Це квіти, Фоліано?

— Квіти.

— І вони теж ростуть, теж живі?

— Так.

— З насіння?

— З насіння. — Фоліана схилилась і понюхала червоне створіння на довгім стеблі, а квітка загойдалась, затріпотіла пелюстками.

— На Інкані, Чебрику, також є живі трави і живі квіти… Наприклад, у Фіївському заповіднику.

— А-а-а, — здивовано мовив. — Я думав, той заповідник просто великий парк.

— Діти-діти, — так схоже на Чебрикову матір сказала Фоліана. — Ви багато думаєте, але мало вчитесь.

Квіти серед трави були різнокольорові — сині, червоні, жовті, білі… А трава також, як помітив Чебрик згодом, була різна — з листям довгим від самої землі, з листям широким на жовтавих стеблах, з китицями на кінці і без них.

— Фоліано!

— Що, Чебрику?

— А мені на Землі подобається. Тут затишно. А на Землі є комбінати? Чи тут все з насіння?

— Ой, Чебрику, яке ти чудо, — нестримно розсміялася. — На Землі все є. Наші комбінати взяли початок саме на Землі. Це в нас на Інкані багато чого немає. Немає ось таких степів…

Фоліана раптом побігла у високій траві, несподівано впала і зникла, мов розчинилась. Чебрик злякався. Він не бачив її. Але раптом почув голос, її нестримний сміх, що видався йому дивним. Підбіг.

— Що трапилось?

— Нічого.

— Чому ж упала і не підводишся?

— Не знаю, — вона сміялася. — А тобі хіба не хочеться зробити те ж саме?

— Що?

— Впасти в цю траву.

— Не знаю… У мене голова йде обертом.

— Сідай. Ти такий смішний зараз. Я такими собі уявляю наляканих горобенят, — розкуйовдила долонею його чуприну.

— Горобенят?

— Пташки такі земні. У нас на Інкані таких немає. Не прижилися в заповіднику. А на Землі є.

— Звідки знаєш?

— Я про Землю багато знаю. І ти повинен знати. Ви, люди, наділили нас своїми кращими рисами, аби ми постійно нагадували вам…

Та раптом хлопець побачив щось страшне, злякано крикнув «ой!», перебивши розважливі слова Фоліани.

— Що це?

Спершу він навіть не усвідомив, що та істота зовсім не велика, що вона піднімається вгору по стеблині. Прямо перед його очима — мовби щось величезне, волохате, різнокольорове, як зі смальт мозаїчних, незграбне і химерне, з багатьма (зі страху не міг порахувати зі скількома) кінцівками, з величезними зеленкавими очима і щелепами, мов лещата.

— Що це?

— Де?

— Ось! Просто переді мною. Таке велике і страшне!

Фоліана не зразу помітила того «казкового дракона». Певно, колись люди малювали і уявляли світ, бачачи його дуже зблизька, як от зараз Чебрик. Мурашки і ящірки, кажани і риби — вони такі величезні, такі страшні. Лиш їх не видно з орбіт супутників навіть при найкращій оптиці. Можна побачити номер гелікомобіля на широкій магістралі, але залишаються у казці обличчя ящірок і кажанів, сполохані світлом видовжені ротики водяних мешканців.

— Це ж гусінь, — сказала нарешті.

— Гусінь?

— Так.

— Жива гусінь, — вже не запитав, а ствердив Чебрик. — Жива гусінь на живій траві… А що вона робить, гусінь?

— Їсть траву.