Наталя Кобринська - Дух часу

як вони жили з собою. Бог їм дав був двоє діточок, але і зараз забрав, скоро лиш уродилися, тож і тепер, коли знов надіялись нового гостя, боялися, що доля не дасть їм виховати і тоту дитину.

— Може би, ти поїхала до лікарів, — відозва вся вкінці несміливо мужчина.

— Та що з того? — відповіла з резигнацією жінка. — Чи я вже до них не їздила?

І знов вони переходили мовчки довгі стежки города.

— Знаєш що? — промовила по добрій хвильці жінка, підносячи сльозаві на мужа очі. — Я чула ще від моєї бабуні, що десь має бути між хлопами звичай, що як їм діти не ведуться, то вони беруть в куми послідніх жебраків, і се має помагати.

— Га, суть річі, про котрі філософи не снили, — законклюдував муж. — Хто знає, може і в тім що є, — додав, задумуючись.

Ся розмова мала реальні наслідки, бо дійсно, як прийшла на світ дитина, маленька донечка, родителі не шукали кумів між панами. Вправді, не взяли вони послідніх жебраків, але порядних селян Василя і Василиху, найперших газдів у селі. Але то на одно виходило, бо як супротив якого хлопа був жебрак, так само против дідича хоч би найліпший газда. Інакше се вправді поняли Василь і Василиха. Вони хвалилися між своїми, що покумалися з панами і від часу до часу ходили до двора у гості. Борзо однак перестав ходити Василь: він зміркував, що то якось ані єму, ані панам до ладу не складаєся. Довше, хоч зате рідко, ходила Василиха і єї фіїна «Ядзя», котре то ім’я Василисі завсігди тяжко було виговорити, добре собі єї пригадувала, а будучи вже панночкою, не раз в товаристві з гумором розповідала, як-то до них, коли вона ще була мала, приходила єї кума, висока, чорна жінка. Мати просила єї сідати, а вона завсігди жалувалася, що єї щось під серцем болить, і, притискаючи руки до грудей, говорила стогнучим голосом: «Ох! слаба-м, слаба-м, кумко-любко», що заєдно наводило на устах матері ледви повздержуваний усміх. Пізніше і Василиха перестала приходити; може, подумала вона собі, так, як єї чоловік, що то якось не до ладу складаєся: що пани — то пани, а що мужики — то мужики.

Як не розбивалася молода пані над своєю дитиною, то все-таки сама єї не плекала: одне, що се єї дуже мучило, а друге — і для здоровля дитини ліпше було найняти здорову селянку за мамку. У селі знайшлися дві покритки, гідні молодиці, але пані боялася повірити їм дитину. «Неморальність жінки лежить уже в крові і може уділитися дитині», говорила мати до відвідуючих єї сусідок з поблизьких сіл, котрі цей погляд вельми похваляли. Знайшлася вкінці жінка, котру чоловік відумер з місячною дитиною. Бідна жінка радо ішла в мамки, хоть їй жаль було лишати на чужі руки своє мале писклятко, але що було робити: заробок трафлявся, а вона була дуже бідна, жила з зарібку, та й мала старшеньку дівчинку, на котру треба було також заробити. Дала, отже, обоїчко дітей до брата, що пристав був до жінки на грунт, а сама пішла в мамки. Недовго жила єї від грудей відлучена дитина; біднятко зниділо, мов поросло мохом, та й навіки заснуло. Зате панська дитина на чудо гарно розвивалася, а єї плекальниця, стративши свою дитину, перенесла свої чувства на сю, котра щоднини тулилась до єї грудей і усміхалась дрібними устоньками. Дитина також дуже до неї привикла і так прив’язалася, що коли уже перестала єї плекати, то мусила ще лишитися на кілька літ за няньку.

Ядзя довго плакала, коли няня вже відійшла, а натомість стала французька бонна, що шварготіла до неї незрозумілим язиком. Дитині так навтямилося з новою товаришкою, що мамі аж жаль ставало біднятка, і їй прийшло на думку, чи не кликати би яку дівчину з села, щоби деколи з нею побавилась. Казала, отже, закликати мамку, щоби вишукала таку дівчину.

— Таже моя може приходити, кілько треба буде, — казала мамка, рада, що знов буде ближче двора. Звичайно, бідно ся діє — добре що-то, добре, що дитині дадуть кусень хліба.

Другого дня мамка привела свою невеличку дочку, о два роки старшу від Ядзі дівчину. Згоди між ними не було. Катруся мала приходити тоді, коли Ядзя захоче з нею побавитись та надоїсть їй французька бонна. Катрусю привели до двора у грубій сорочці і уперезану маминою запаскою замість «горботки». Але що сей стрій не надавався до панських покоїв, то пані казала дати їй тоненьку з Ядзі сорочку і перешити стареньку спідничку.

— Но, тепер якось виглядає, — казала пані, коли припровадили до неї перебрану Катрусю. Катруся тішилася своїм новим убранєм і гордо споглядала на запинані гудзиками рукавці сорочки, котрі на ню були закороткі, та й на надточену майже від колін спідничку. Коли однако ж в сім убраню пішла до мами, то усі сусідські діти стали з неї сміятися. Катрусі зробилося стидно, скинула панську сорочку і спідницю і убралася назад у свою згрібну сорочину[16] і казала, що не піде вже більше до двора. Мама насилу відвела єї назад. Та все-таки Катруся не хотіла більше показуватись сільським дітям в новім перебраню, і коли була у мами, то зараз перебиралася у свою сорочку. Ядзя дійсно бавилася з Катрусею далеко ліпше, як з своєю бонною. Але зате пані мусила сама ті забави надзирати, позаяк, крім мужицької бесіди, мужицька дитина не завсігди знала забавлятися з панською і не раз вживала не конче гречних слів, чому бонна не могла запобігти, не розуміючи ані слова чужої для неї мови. Се бонні було на руку, позаяк улегшувало єї обов’язки. Найліпше, вона любила, коли діти ішли бавитись до огороду, а упевнившись, що панство чим іншим зайняті, давала собі тоді волю, лишала діти і йшла у сад проходжуватись. Коли раз пані пробудилась по обіднім сні, щось мовби шепнуло їй, щоби вона ішла подивитись, що роблять діти. Був се правдивий інстинкт материнський, бо зараз здалека учула дитинний крик і плач. Ядзя лежала на землі, а верх неї Катруся і зо всіх боків обкладала єї кулаками. Мати не