Галина Василівна Москалець - Мій Близький і Далекий Схід

Або карпатські коломийки:

У давніших сакральних чи весільних піснях паралелізм просто зливається:

Коли ти можеш розмовляти з місяцем, сонцем, деревами, річкою, зникає самотність, відчувається потреба конкретизувати події, які повторюються від віку: чекання, побачення, шлюб, зрада. Вони стають неповторними завдяки живому голосу людини, котра виспівує слова. Цей голос належить людині, яка відчуває природу й вкладає у пісню особисте. Це — не сцена театру, не виступ фольклорного гурту, хоча іноді й таке виконання зачіпає до глибини душі, зрошуючи коріння, що його ми вже давно не відчуваємо. У пісні можна відшукати все, як у великого поета, такого, як Шевченко, котрий часом зливався з народною піснею, ставав її автором, а часом віддалявся, шукаючи інших форм, що зближували поезію зі священними текстами. Навіть глузування Шевченка народжувались з великого болю.

Коли я дивлюся на пагорби, яри, скелі, вони видаються мені наче вкритими товстим шаром забуття, і ввижаються обриси давніх «тернових» і «білих» міст, присипані землею кам’яні фіґури, тлінні останки племен, що не мали писемності і навіть не були слов’янами, проте залишили по собі образи, обряди і забобони. А тоді собі думаю: що ми залишимо по собі? Пустий щебет, слова, як стерті монети, безліч помилок, на яких вибудувана історія, що не залишає місця почуттям… Здається, історія пишеться тоді, коли з’являється щось нове, а людське життя проходить один і той самий шлях: дитинство, юність, зрілість, старість, та і його історія обтинає мечем чи спалює у вогні, і тоді із сотень життів залишається одне, яке проходить увесь шлях від дитинства до старості. І раптом виявляється, що це повторюється історія, бо неспроможна вийти з колеса насильства, а кожне людське життя — неповторне диво, навіть найкоротше. Не тільки людське життя, а й життя кожної істоти має свій власний світанок. Хіба це не варте благоговіння, хіба кожне