Леонід Григорович Кононович - Чигиринський сотник

— Ве-е-е-е! — заголосив той, відкидаючись назад.

Схопився Михась на ноги і кров утер із лиця.

Глянув, а Барабаш сидить під стайнею і репетує мов на пуп.

— Ой людоньки, рятуйте, бо не бачу нічого! Виколов мені очиці клятий байстрюк, щоб йому добра не було! Ой що ж це буде тепер!

Нагнувся Михась і долоні його від очей відірвав.

— Не реви, дурню! — каже. — Цілі твої баньки, нехай вони тобі побахкають!

Мордань і плакати перестав.

— Диви, — каже, — й правда!

І хтів було гупнути Михася під дихало. Звинувся малий козак і так зацідив кулаком межи очі, що Барабаш і ноги задер. Та й питає:

— То ти хотів забрати те, що на шиї я ношу? Ось воно, дивися ж!

І вихопив Троянів Ключ із-під сорочки. Темна була та лялька, мов земля, та як упало на неї сонячне світло, то загорілася вона багрово-чорним сяєвом, од якого все довкруги зробилося, наче кров.

— Ти хотів його мати? Бери ж, бери, собачий сину! Осьо вона!

— Ні, ні! — затуляючись, зарепетував Барабаш. — Сховай його, сховай, а то спалить він мене!..

Та й порачкував до стайні, а тоді схопився на ноги і так чкурнув звідтіля, що тільки покуріло за ним.

А Михась сплюнув йому вслід.

— Дурень дурнем!.. — каже.

Та заліпив болотом розбиту брову і подався у передмістя, бо вже й смеркало.

Характерник сидів під хатою і лагодив сідло.

— Ого, — каже, — добряче тебе потовкли! Хто се?

— Та… з Барабашем зчепився!

— І як?

— Та як… побив, звісно ж!

— А за що билися?

— Хтів у мене Троянів Ключ відібрати, чортів мордань!

Характерник так і завмер.

— А звідки він знає про нього?

— Та знає звідкись!

— Кепське наше діло!.. — подумавши, каже Обух. Та й знову глянув на Михася. — А от землею ти дарма рану заліпив!

— Чом би то?

— Зарази можеш занести. Ходи-но до криниці!

Як підійшли вони до кринички, що у двор нуртувала, то посадив характерник Михася на камені й обмив грязюку з рани.

— Гарно тебе садонули… геть брова репнула!

— Дарма! — каже Михась. — До весілля загоїться.

— То нащо ж до весілля чекати! — каже характерник. — Зараз і сліда від неї не буде.

— Правда?

— А певно! — каже характерник.

Та й поклав долоню Михасеві на голову. Охопила малого козака дрімота, увіччю барвисті плями закружляли, а характерник швидко-швидко зашепотів:

— На синьому морі люта змія реве. Піду я до синього моря, погукаю люту змію, буду їй такеє казання казати: «Ой ти, люта зміє, клятого Триглава донько! Не реви на синьому морі, хвилю не здіймай, бурю на люд хрещений не накликай — пірни ж ти, люта зміє, на дно морське, дістань зілля морського, що рани гоїть да заживляє,— щоб Михася, внука Троянового, богатиря Дажбожого, уздоровити, біле тіло його зцілити». Камінь у воді, мрець у землі, дуб у діброві. Як у того мерця рани не болять, так щоб і в Михася, внука Дажбожого, лицаря Коштрубового, рани не боліли да не щеміли. Слово моє нехай буде мов камінь. Амінь.

Струснув Михась головою й отямився.

— Та й що? — питається.

— Все, — каже характерник.

— Як то — все?

— А помацай!

Лапнув себе малий козак по лобі і не знайшов рани.

— Ти ба! — каже. — Де ж се вона поділася, в чортової матери? Допіру ж була!

А характерник усміхнувся.

— Он, — каже, — заглянь у криницю!

Зиркнув Михась у воду та й бачить: де брова була, мов буряк репнутий, тепер тільки згоїна біліє.

— Господе, Твоя воля! — видихнув малий козак. — Отсе ти утнув, батьку!

— Се ще диво невелике, — каже йому характерник. — Та менше з тим… ходімо вечеряти, бо й не рано!

Як повечеряли вони, то Михась виліз на піч та й простягся на черіні.

— А як же так вийшло,