Євген Стеблівський - Звенигора. Повстанці. Шабля на комісара

— До Юрка йти треба, — гарячкував Максим. — Ми в травні й збирались йому назустріч. Хотіли лиш переозброїтись й підняти поранених! Саме в стройових частинах армії — сила!

— Так, але хто буде захищати людей у повіті? — не відступав Чучупака.

— Красниє со всєх сторон. Рейд надо хорошо планіровать! — вже продумував похід Уваров.

— Тре’ об’єднуватися в полки й дивізії. Тільки тоді переможемо комісарів! — не втихав Рудь.

Вирішили: йти назустріч Тютюннику. На збори виділили тридцять годин — до післязавтрашнього ранку. Чучупака з людьми залишався тут — отаманом Холодного Яру…

Виступали сотнями — три кінні сотні Уварова, Максима Рудинського й Суботи та п’ять сотень кубанських пластунів-піхотинців. Дехто з кубанців залишився в Медведівці, як сказав Тиміш: шоб «вспомнілі» гайдамаки запорізькі звичаї.

Виходили раннього ранку, ще тільки зоря на небі зчервоніла. Прощались з гайдамаками, з отаманом назавжди, бо всі розуміли, що життя коротке: коса війни ріже густо! То в одного, то в іншого воїна — кубанця, козака — бриніли на очах зрадливі сльози. Зріднилися, завели собі друзів, у боях хоробрістю скріпили козачу дружбу. Скупу ту й стидну чоловічу сльозу крадькома втирали долонею — більш звичною до рушниці чи шаблі, ніж до батисту.

Тоді сотні скочили на коней, вйокнули на запрягу сільських возів та бричок, обозу з кулеметами й рушили довгою вереницею по лісовій скритній дорозі.

… Ще за схід сонця вийшли до залізниці. Якусь годину просувались спокійно. Вдалині з’явилась невеличка станція. Райгород! Уваров вибрав цей шлях недаремно: через Грушківку — й далі лісками мимо Михайлівки. Холодний Яр оточений загонами Пархоменка з півдня і Антонова-Овсієнка з півночі, зі сходу хлюпав болотом Тясмин, за ним — широченний Дніпро. Й тільки на північний захід був шанс знайти ходи з обложеної Чигиринщини.

Саме тут — з заходу — й закривала шлях залізниця. Ешелонна війна Муравйова й Антонова-Овсієнка працювала і досі. Ще за царських часів в Україні розвивали дороги для вивозу вугілля й мобілізації, тому довжина їх майже не поступалася європейській. Залізниця вкривала землю сіткою — зі сходу на захід, й з півночі на південь, кожні тридцять — п’ятдесят верст. Тепер цей здобуток цивілізації грав не на користь Уварову.

На шляху до возз'єднання — з Цвєткового до Кам'янки — курсували «красні» бронепотяги.

Кавалерист Уваров не любив командувати піхотинцями. Козацька кіннота пересувалася вільно, з'являлась зненацька й раптово «провалювалась під землю» — розчинялася в безмежжі степу. Пішаниця йшла довго, гаяла час війська. Лише втрата коней у боях за Черкаси, біля Осоти, в Медведівці та ще хвороба, схожа на кінську «іспанку» в Мельниках залишили в строю третину коней. Ще одна кінна сотня зволіла залишитися в строях Чучупаки. На тому й порішили — зважаючи на засилля більшовиків у повіті.

Тож саме в недостатній маневреності піхоти й була причина того, що трапилося.

… Кінні сотні якраз переходили залізницю, коли з ліска навпроти викотились червоні кінні роз'їзди. Уваровців десь тут, мабуть, піджидали, бо роз'їзди більшовики мали сильні — десь по взводу бійців у кожному. Від вигляду ворога в козаків заграла бойова кров, і сотня Суботи кинулася на червоних. Ті повернули коней — сили були надто нерівні. Півсотня Рудя помчала напереріз із цього боку дороги.

Когось із комісарів догнали, десь там зав’язався короткий бій, коли з півдня почувся стукіт колес, й з-за повороту блиснув темним залізом бронепотяг.

Він набирав пари, і от уже в прорізях металу запрацювали кулемети. Повіяли білі хмаринки, й гахнули поряд розриви снарядів. Гармати й «максими» чи «льюіси» бронепотягу — велика сила! Пошкодував Федь Уваров, що нема в нього ешелону — без користі залишили тоді в Білозір'ї!

Бронепотяг своїм нежданим виходом на «авансцену» зробив дуже погану справу. Він відрізав кінноту кубанців від пішаниці. Поки кулемети поливали пластунів біля лісу, ті залягли на пагорбах і прострілювали бійниці. Сотні Суботи й Рудя зав’язалися в сутичках з кіннотниками, яких вискакувало з лісків все більше. За півгодини з півночі підійшов ще один бронепотяг. Зі станції почала підтягуватися більшовицька піхота. Федір наказав пробиватись на захід.

Бій затягувався, й кубанці спробували вірний прийом проти бронепотягів: зайшовши на конях позаду, закласти вибухівку під рейки. Зірвавши колію з двох боків, безпомічні броневагони можна було розстрілювати на місці або брати штурмом.

Знаючи цю тактику повстанців, більшовики в паніці відкотили за пагорб. Але до того часу полки червоних вже залягли на висотах…

Максим вивів свою сотню лісками й взяв з собою медведівця Платона Салату. Платон показав Рудю глибоку й суху балку, по дну якої рудинці непомітно пройшли крізь пагорб й з піками напереваги вискочили в тилу в червоних.

Козаки вигнали коней на схили й зі страшенним галасом, свистом, гиканням полетіли за пагорб. Якраз для таких атак існує кіннота! Вдарити, зім'яти цілі піші полки навіть кількома сотнями, з флангу, з тилу — затоптати важкими кіньми, нагнати жаху, бо що може бути для людини страшніше, ніж летючий напівтонний кентавр з блискучою, гострою крицею над головою!

Рудинці рубали, кололи піками, топтали кіньми лежачі цепи. Атака Рудя наробила гвалту, й піші скупчення були змушені відступати. Подумали, що з тилу напав полк гайдамаків.

У цей час пішаниця Уварова пробувала перейти через рейки. Але бронепотяги знов викотились на пряму наводку. Заплювали вогнем кулемети, й пластуни знов відступили за насип. Кілька разів пробували вони прорватись до Рудя й знову відходили до лісу. Броневагони тримали їх відрізаними від кінноти.

Бій ішов до самого полудня. Незважаючи на загиблих, більшовики вперто наступали від станцій.

Врешті, з півночі — від Бобринської — підійшли свіжі ескадрони Овсієнко, загалом у п’ятсот шабель. Вони й вирішили результат бою. Зневірившись пройти насип, пластуни з втратами відійшли до лісу. Федір Уваров зібрав сотні й востаннє вдарив по піхоті на схилах.