Герберт Уеллс - Війна світів. Фантастичні романи

І взявся знову жувати.

— Мені таке й на думку не спадало,— сказав він.^ Але, видно, команда шхуни це відчувала.... І як же вони його цькували! Ви ж бачили, як той капітан...

Раптом удруге почулося виття пуми, ще більш страждальне. Монтгомері стиха вилаявся. Я вже хотів спитатися у нього про тих людей, яких бачив на березі, коли це знову закричала нещасна звірина, цей раз короткими й уривчастими звуками.

— А ті ваші люди, що були на березі,— все-таки почав я, — до якої раси вони належать?

— Браві хлопці, га? — неуважно відповів Монтгомері, з кожним криком пуми все більше насуплюючи брови.

Я замовк. А з-за муру долинув зойк іще жахливішої розпуки. Монтгомері зиркнув на мене похмурими сірими очима й підлив собі віскі. Потім спробував перевести розмову на алкоголь, запевняючи мене, що тільки з його допомогою він урятував мені життя. Здається, він хотів підкреслити, що саме йому я завдячую своїм життям. Відповідав я неуважно. Полуденок невдовзі скінчився, і служник з клиноподібними вухами поприбирав зі столу. Монтгомері вийшов. Він насилу міг приховати своє роздратування від крику пуми, підданої вівісекції. Заявивши, що у нього щось не гаразд із нервами, він пішов, тим самим тільки посвідчивши слушність моїх підозр.

Крики тварини й справді страшенно дратували. По полудні вони стали ще гучніші. Спочатку вони тільки різали вуха, а далі й остаточно вивели мене з рівноваги.

Я відкинув школярські переклади з Горація, які пробував був читати, і, зціпивши кулаки й кусаючи губи, став ходити по кімнаті.

Потім я позатулював собі пальцями вуха. Але верещання це не переставало шарпати мені нерви. Нарешті ці крики пройнялися такою безмежною мукою, що неможливо було залишатися в кімнаті. Я вийшов на свіже повітря, під заспокійливе проміння надвечірнього сонця, і, проминувши головні ворота, що як і раніше були замкнені, повернув за ріг огорожі.

Надворі крики чутно було ще дужче. Немовби всі страждання світу злилися в один цей голос. Можливо,— я не раз про це думав згодом,— якби, скажімо, в суміжній кімнаті хтось мовчки терпів подібні муки,— я сприймав би це значно легше. Однак коли страждання має голос і сіпає нам нерви,— лише тоді нашу душу опановують такі жалощі. Яскраво сяяло сонце, лагідний морський вітерець колихав зелені віяла пальм,— та світ, здавалося, поринув у похмурий хаос, був сповнений чорних і кривавих примар, аж доки я відійшов так далеко від загорожі, що звідти вже не долинав жоден звук.

XI. Щось у лісі

Я продирався чагарником, що ріс на схилі пагорба за огорожею, сам не знаючи, куди йду. Далі проминувши цілий гайок струнких дерев, я опинився по той бік пагорба, де внизу вузеньким .вибалком протікав струмок. Я зупинився й прислухався. За пройденою віддаллю, а може, й за густим листям дерев, звуків од загорожі тут не було чути. Тиша стояла непорушна. Раптом з шелестом вигулькнув кролик і щодуху дременув по схилу. Не знаючи, що далі робити, я присів у затінку на узліссі-

Місце було прегарне. Буйні зарості обабіч приховували струмок, і тільки в одному місці трикутною латкою виблискувала водяна гладінь. На тім боці в синюватому серпанку видніли непролазні хащі дерев і витких рослин, а над ними — спокійна блакить неба. Де-не-де біло й малиново цвіли якісь невідомі квіти. Хвилину погляд мій блукав довкола, а потім я повернувся думками до того дивного слуги Монтгомері. Та надмірна спека заважала розмірковувати, і .незабаром мене взяла дрімота.

Не знаю, чи довго .я так прокуняв, тільки раптом вивів мене з цього стану якийсь шурхіт у зеленій гущавині за струмком. Спочатку я побачив, що хитаються верхів’я тростини й папороті. Потім на берег вийшла якась істота,— з першого погляду важко було розпізнати, що воно таке. Створіння те нагнулося й почало пити воду. Тільки тоді я побачив, що це людська істота, але вона чомусь рачкувала, наче тварина!

На ній була якась синя одежина, шкіра її — бронзового кольору, а волосся — чорне. Мабуть, незвичайна потворність була притаманна всім тутешнім остров’янам. Я чув, як та людина хлебтала воду.

Я весь подався вперед, щоб краще її розгледіти. Грудка лави, зрушена моєю рукою, покотилася по схилу. Людина з винуватим виглядом зиркнула вгору, і наші очі зустрілися. Вона миттю схопилася на ноги і, не спускаючи з мене погляду, незграбним помахом руки витерла рот. Ноги в цієї істоти були майже вдвічі коротші за тулуб. Отак ми стояли, мабуть, добру хвилину, розгублено дивлячись одне на одного. Та раптом вона шаснула в кущі, кілька разів ще пильно озирнувшися, і шелест листя поступово завмер у далечині. Довго після того, як вона зникла, я сидів та дивився їй услід. Від мого дрімотного спокою не залишилося й сліду.

Щось шелеснуло у мене за плечима; я швидко оглянувся і встиг помітити, як промайнув біленький хвостик сполоханого кролика, що вже зникав за вершиною пагорка. Я зірвався на рівні ноги.

Поява тієї потворної напівдикої істоти свідчила, що це відлюддя не таке вже й пустельне. Я нервово озирався навкруги, шкодуючи, що не маю ніякої зброї. Потім мені спало на думку, що ця ж людина була в синій одежі, а не гола, як дикуни, і я намагався переконати себе, що то в неї тільки вигляд хижий, а сама вона — миролюбна.

Та все ж таки її поява позбавила мене спокою. Я пішов ліворуч схилом пагорка, приглядаючись до прогалин між струнких стовбурів дерев. Дивно, чому ця людина рачкувала, та ще й пила воду із струмка просто ротом?.. Нараз почувся крик якоїсь тварини. Я подумав, що це, мабуть, пума, і повернув у бік, протилежний тому, звідки долинув крик. Так спустився я до струмка, перебрів його і рушив далі через чагарник.

Несподівано увагу мою привернула якась червона пляма на землі. Підійшовши ближче, я побачив, що це чудернацький зморшкуватий гриб, подібний до лапатого лишаю. Тільки я доторкнувся до нього, він одразу розплився у водяний слиз. Під тінню пишної папороті я побачив неприємну картину — на землі лежав іще теплий труп кролика з відірваною головою. Його обсіли зелені мухи. Я зупинився, вражений видовищем розбризканої крові. Отож один із прибульців на острів уже загинув не своєю смертю!

Жодного іншого знаку на трупі не було. Виглядало так, наче кролика просто впіймали й відірвали голову. Дивлячись на це