Роджер Желязни - Кров Амбера

Я повільно кивнув.

— Враження було таке, ніби вам вдалося увірватися на стіни. Що ж вийшло не так?

— Я все ще не розумію, — сказав він. — Ми діяли, як завжди, відмінно. Їх оборона поступалася, і ми напирали вперед, коли Далт раптово кинувся на мене. Ми на якийсь час розлучилися в процесі бою, а потім він з'явився знову і знову напав на мене. Спершу я подумав, що він обізнався — ми були вимазані в грязі і крові, і я крикнув йому. що це я. Деякий час я не хотів завдавати відповідних ударів, так як думав, що це якесь непорозуміння, і він через кілька секунд зрозуміє свою помилку.

— Думаєш він продався? Або давно вже задумав це? Тримає на тебе якусь образу?

— Мені не хочеться так думати.

— Тоді магія?

— Можливо. Не знаю.

Тут мені прийшла в голову одна дивна думка.

— Він знав, що ти вбив Каїна? — Запитав я.

— Ні. Я взяв за правило ніколи нікому не говорити про все, що я роблю.

— Зараз ти говориш правду, чи не так?

Він засміявся, зробивши був рух, немов збираючись грюкнути мене по плечу, але потім подумав, що краще не варто.

— Чому ти питаєш? — Поставив він питання.

— Не знаю. Просто цікаво.

— Розуміється, — погодився він. А потім продовжив: — Ти не проти допомогти мені піднятися туди і подивитися, які припаси ти мені залишив?

— Добре.

Я піднявся на ноги і допоміг йому встати. Ми пішли направо по самому легкому підйому на схил, і я повільно провів його на вершину.

Як тільки ми дісталися до верху, він сперся про посох і заглянув в отвір.

— Тут нелегко буде спуститися, — констатував він, — мені. Спочатку я думав, що ти можеш прикотити бочку з комори, і я спущуся на неї, а потім на підлогу. Але тепер я бачу, що відстань до підлоги ще більше, ніж мені здавалося. У мене, мабуть, відкриються рани…

— М-м-м-м… — Промимрив я. — Стривай. У мене є ідея.

Я повернувся до нього спиною і спустився вниз. А потім пройшов уздовж підошви блакитного пагорба направо, поки не зайшовв за два блискучих відроги, які повністю приховували мене від огляду Люка.

Я не хотів без потреби застосовувати Логрус в його присутності. Чи не хотів, щоб він бачив, як я працюю, і не хотів давати йому хоч найменше уявлення про те, що я можу, а чого — ні. Я, до того ж, дуже незатишно себе почуваю, дозволяючи людям занадто багато знати про себе.

Логрус з'явився на виклик, і я засунув туди руки, потягнувшись з його допомогою. Бажання моє набуло форми, стало метою. Мій посил шукав задумане. Далеко, далеко…

Я продовжував тягнутися з біса довгий час. Ми дійсно знаходилися в глушині Відображень.

Є, попалася…

Я не рвонув, а скоріше доклав повільне і постійне зусилля. Відчув, як вона рухається до мене через Відображення…

— Гей, Мерль! Все о'кей? — Почув я окрик Люка.

— Так, — відповів я, не вдаючись у подробиці.

Ближче, ближче…

Є!

Я похитнувся, коли вона з'явилася, тому що вона пройшла дуже близько від мене. Незакріплений кінець підскочив, ударившись об землю. Я підійшов до середини і взявся в іншому місці. Потім підняв її і поніс до вершині.

Приставивши її до крутого схилу підйому трохи попереду місця, де чекав Люк, я швидко піднявся наверх. А потім заходився витягати її за собою.

— Чудно, де це ти роздобув драбину? — Запитав він.

— Знайшов.

— На зворотному її боці, схоже, свіжа фарба.

— Можливо, хтось зовсім недавно її втратив?

Я став спускати її в отвір. Після того, як вона досягла дна, зверху залишилося ще кілька футів. Я похитав її, намагаючись знайти найбільш стійке положення.

— Я буду спускатися першим, — сказав я, — і залишуся прямо під тобою.

— Візьми спочатку мою тростину і меч, добре?

— Зрозуміло.

Я спустився з ним вниз. До того часу, коли я піднявся назад, він взявся за драбину, встав на неї і почав спускатися.

— Якось тобі треба буде показати мені цей фокус, — сказав він, важко дихаючи.

— Не розумію, про що ти говориш, — прикинувся я нерозуміючим.

Він опускався повільно, зупиняючись на кожній сходинці відпочити, і коли ми дісталися до дна, він почервонів і важко дихав. І відразу ж сповз на підлогу, приклавши праву долоню до нижнього ребра грудної клітини. Через деякий час він ледве відповз назад і притулився спиною до стіни.

— Ти о'кей? — Занепокоївся я.

— Буду, — кивнув він, — через декілька хвилин. Колоті рани віднімають багато сил…

— Хочеш ковдру?

— Ні, дякую.

— Ну, ти відпочинь тут, а я сходжу перевірю комору і подивлюся, що там залишилося з припасів. Хочеш, щоб я тобі щось приніс?

— Трохи води.

Припаси опинилися в пристойному стані, а спальний мішок як і раніше знаходився там, де я його залишив. Повернувся я з водою для Люка і деякими іронічними спогадами про те, що те ж саме він зробив колись для мене.

— Схоже нам повезло, — повідомив я йому. — Провізії ще в надлишку.

— Ти ж не випив все вино, а? — Запитав він у перерві між ковтками.

— Ні.

— От і добре.

— А тепер, ти говорив, що в тебе є відомості, життєво важливі для інтересів Амбера, — нагадав я йому. — Не бажаєш ти поділитися зі мною ними?

— Поки що ні, — посміхнувся він.

— Я думав, ми домовилися саме так.

— Ти ще не вислухав всієї історії. Нас перервали.

Я похитав головою, але довелося визнати його правоту.

— Гаразд, нас перервали. Але розкажи мені все до кінця.

— Я повинен швидше стати на ноги, взяти Замок і звільнити матір.

Я кивнув.

— Після того, як ми врятуємо її, відомості твої.

— Гей, хвилиночку! Ти вимагаєш занадто багато!

— Тільки не за те, чим плачу.

— Схоже, ніби я купую кота в мішку.

— Так, вважаю, схоже. Але повір, ці відомості того варті.

— А що, якщо їх цінність зменшились, поки я чекаю?

— Ні, я тут розрахував своєчасність. Моє одужання займе всього пару днів по часу Амбера. Я не можу уявити, щоб справи пішли так швидко.

— Люк, це починає бути схожим на якийсь обман.

— Так, — погодився він, — але він піде на благо і Амбера, і тобі самому.

— Це погіршує становище. Я не можу уявити, щоб ти видав ворогові що-небудь подібне.

Він зітхнув.

— Цього може навіть вистачити, щоб зняти мене з гачка, — додав він.

— Ти думаєш припинити мстити?

— Не знаю. Але я так багато думав, і якщо вже вирішу піти цим шляхом, то тільки заради дійсного виграшу в