Євгеній Петрович Федоровський - «Штурмфогель» без свастики

незначні. Адже вам доводилося зустрічатися з журналістами, вони теж просили деталей, щоб правдоподібніше змалювати ту чи іншу картину. Крім дочки, у вашому будинку живе секретарка Ютта Хайдте?

— Так. Але в мене нема ніяких підстав підозрювати цю старанну й славну дівчину.

Його довгі, в синіх прожилках пальці тремтіли. Він опустив руки на коліна, намагаючись приховати це від Коссовські.

Коссовські теж зніяковів і опустив очі. Йому раптом стала неприємною власна роль. «Людина винаходить, творить, віддає своїй справі і нерви, і життя. І раптом ми оголошуємо її ж роботу таємною, присвоюємо її мозок собі й на додаток цю ж людину караємо, якщо вона не виконала складених нами інструкцій», — подумав він.

— Хто часто відвідує ваш будинок, пане професоре?

— О, багато людей, і, як ви переконалися одного разу, розглядаючи фотографічну галерею моєї дочки, відомих, — з гідністю промовив Зандлер.

— Я маю на увазі постійних відвідувачів вашого дому.

— Ну, Вайдеман, Зейц, Піхт, Вендель, інколи Еріх.

— Хто такий Еріх?

— Хайдте, Юттин брат.

— Ось як! Звідки він?

— Був поранений. Тепер тримає фотолабораторію навпроти мого особняка.

— З ким він живе?

— Сам. Утім, в одному будинку із Зейцем.

Нове ім'я насторожило Коссовські. «Ютта — Еріх… Зейц! Невже Зейц! Чи він профан, чи дуже розумний розвідник?..»

— Отже, пане професоре, 25 листопада 1941 року на висоті сорок метрів відмовив правий двигун?

Зандлер кивнув.

— Саме той, що був неправильно відрегульований?

— Так.

— Випробував Вайдеман?

— Ясна річ.

— Ви не пригадаєте, як поводився Вайдеман перед польотом?

— Як звичайно. Був діловитий, веселий і, я б сказав, спокійний.

— Він не сподівався аварії?

— Дивне запитання, пане капітане. Якому льотчикові-випробувачу хочеться опинитися на тому світі, перш ніж покличе його бог?

— Вибачте, пане професоре. Тепер поговоримо про той день, коли ви на випробних стендах біля моторів помітили сторонню особу.

— Так, я ввійшов, і мені здалося, що один з двигунів працює не на звичайному, а на зльотному режимі. Я підійшов до пульта, черговий інженер спав. І тут я побачив, що промайнула тінь. Сам увімкнув сирену. На тривогу до майстерні збіглися всі, хто був на аеродромі. Навіть пілоти. Але ми в майстерні нікого не знайшли.

— Де зараз інженер?

— Його звільнили і послали на фронт. До речі, це була порядна, дуже сумлінна людина. Я нічим не можу пояснити його сон на чергуванні.

— Кого з пілотів помітили ви?

— Піхта й Вайдемана.

Коссовські не робив нотаток, його натренована пам'ять міцно схоплювала все, що могло стосуватися справи, Просто на аркуші блокнота він креслив хитромудрі фігурки, що робив завжди, коли на роботі розв'язував який-небудь ребус. Коли Зандлер назвав прізвища пілотів, завиток під олівцем круто збіг догори.

— І ще запитання, пане професоре, — сказав він, помовчавши. — Ви можете припустити, що поряд з вами діє іноземний агент?

— Агент — можу. Іноземний — маю сумнів. Можливо, антифашист?

— Ви були в соціал-демократичній партії?

Бузкові повіки Зандлера вмить одрябли.

«Ага, ось чого боїться професор Зандлер», — зазначив подумки Коссовські, а вголос сказав:

— Мене вам нічого боятися, я ж не штурмовик і не гестапівець…

— Так, я дотримувався до 1920 року демократичних поглядів, — вичавив із себе Зандлер.

— Ну, хто із нас не був романтиком, — усміхнувся Коссовські. — Я також протестував, коли вбили Лібкнехта й Люксембург. І навіть був молодіжним функціонером демократів.

— Так, часи міняються, — зітхнув вільніше Зандлер.

— Ну, в мене все… Вибачте за цю надто неприємну розмову. — Коссовські попрощався й поїхав до гуртожитку льотчиків..

Авіамістечко лежало за Лехфельдом: прямий проспект з особняками та віллами, в яких жили службовці Мессершмітта. Біля самісінького аеродрому вишикувалися бараки, однаково довгі й низькі, з обрідною зеленню перед вікнами. А за цегляним муром, з колючим дротом поверх, тягнувся випробний аеродром.

… Вайдеман грав у джокер, коли до гуртожитку пілотів зайшов Коссовські.

— Зігфріде! Ти маєш звичай з'являтися як дух, — безшумно й несподівано. В яких справах сюди?

— Проїздом, Альберте. Деякою мірою я тепер відповідаю за Лехфельд. А заразом вирішив провідати друзів.

«Треба бути насторожі з цим вовкодавом», — подумав Вайдеман.

— До речі, ти маєш гарний вигляд, — сказав Коссовські.

— У двадцять вісім років рано скаржитися на здоров'я.

— А чому ж тоді, в Рехліні, в тебе раптом підвищився тиск?

— Ах, ти он про що… Чесно кажучи, мене переслідувала невдача за невдачею. Багато разів смерть заглядала мені в очі. Я злякався.

— Ти не пив напередодні?

— Здається, пив.

— З ким?

— З Піхтом, звичайно.

— Ти дружиш з ним?

— Як сказати?.. Спочатку дружили, тепер, по-моєму, між нами пробігла якась кішка.

— Чому?

Вайдеман знизав плечима.

— Колись вас щось об'єднувало. А тепер дороги розходяться? — Червоний рубець на обличчі Коссовські напружився сильніше.

— Та ні, ти помиляєшся, Зігфріде, — насупившись, промовив Вайдеман. — Я й сам не можу пояснити цього… Хоч у нього тепер свої захоплення, в мене — свої.

— Ютта?

— Звідки ти дізнався? — Шия Вайдемана зробилася червоногарячою.

Коссовські засміявся:

— Якщо вже одну дівку пойняв Піхт, то другу…

— В мене серйозно.

— А в Піхта?

— Звідки мені знати, що в Піхта?! «Значить, Ютта — її брат Еріх Хайдте — Вайдеман», — подумки протягнув ниточку Коссовські.

— Слухай, Зігфріде, якщо ти приїхав сюди шукати шпигунів, то шукай десь в іншому місці, а не серед нас.

Коссовські засміявся:

— Ну що ти, Альберте, справді… Навпаки, я хочу вас убезпечити на випадок чого. За давньою дружбою.

… Ввечері Коссовські поїхав до Фліке. Капітан функабверу жив у похідній майстерні моніторів.

— Станція водить мене за носа, — поскаржився Фліке. — За всі місяці ми змогли визначити лише район, де діє передавач. Це Лехфельд. Досить близько від аеродрому. Можливо, авіаційне селище. Три монітори день і ніч чергують у тому районі.

— Вас ніхто не може виявити?

— Ні. Монітори приховані наметами над каналізаційними колодязями. Солдати н офіцери переодягнені й удають, що ремонтують каналізацію.

— Ви добре придумали, Фліке.

— Але радист замовк… Остання радіограма, здається, розшифрована.

— Так? — Коссовські замалим не випустив планшет, який тримав у руках.

— А ви хіба не знаєте? — здивувався Фліке.

— Я поїхав до того, як розшифрували телеграму, — повільно промовив Коссовські.

«Вони стежать за мною, — подумав він. — Невже стало щось відомо про Іспанію? Хто виказав — Піхт чи Зейц? Чи обидва разом?»

Коссовські кілька разів хотів розповісти в абвері про вбивство зв'язкового Канаріса підполковника Штейнерта, але бракувало духу пройти всього три квартали до всемогутнього управління розвідки вермахту. Кілька разів він сідав за папір і рвав його, не дописавши рядка. З трьох він був найбільше винним. Він засудив Штейнерта, Зейц виконав вирок, Піхт лишився свідком… Якщо хтось із них зв'язаний з Мартом,