Зигмунт Мілошевський - Зерно правди

і запихають немовлят до бочок із наїжаченими вістрями цвяхів. І що би він про все це сказав.

Ніхто про це не знав, але невіруюча прокурор Міщик колись була дуже релігійною, настільки побожною, що перш ніж закінчити юридичний факультет, вчилася в Католицькому університеті в Любліні й прагнула якомога більше дізнатися про свого Бога і свою віру. І що більше дізнавалася, то робилася менш релігійною. Зараз вона разом з усіма слухала сто вісімнадцятий псалом, слухала, що треба дякувати Господу, бо добрий він, бо милосердя його вічне. І згадувала, як колись любила цей псалом. Доки не довідалася, що в католицькій літургії від нього залишилося заледве кілька рядків. Що повний текст стосується божої помочі в боротьбі й помсті, стирання з лиця землі інших народів в ім’я Боже. «Правиця Господня піднялася, правиця Господня об’явила силу». Міщик ледь усміхнулася. Дивно все виходить, католицькі вірні з богомазом-юдофобом захоплено уславлюють свого Бога словами псалма, який насправді є подякою за перемогу Ізраїля над його сусідами. Атож, знання було найзапеклішим ворогом віри, іноді вона шкодувала, що здобула його. Наприкінці заспівала разом з усіма: «Дякуйте Господеві, бо добрий Він, бо вічна Його милість».

Пригнічена своїми релігієзнавчими роздумами, спогадами про втрату віри й усього, що було колись у її житті й залишило хіба що порожнечу, Марія Міщик однією з перших вийшла з костьолу, сіла до машини й швидко поїхала. Саме тому прокурор Теодор Шацький з’явився на місці злочину перед нею.

3

Януш Ройський вочевидь прагнув надолужити понад годинну, якщо не враховувати акламації, мовчанку, тому ще в бабинці заговорив і відтоді не замовк ані на мить. Ройська подумала, що в кав’ярні дасть йому газету, може, це його вгамує.

— Гадаєш, він справді в ньому порпався?

— Що? Хто? У кому?

— Святий Хома. В Ісусові. Ти не слухала проповіді?

— Господи, Янеку, звідки мені знати. У Євангелії так написано, тож мабуть, що так.

— Бо я собі подумав, що це трохи бридко. Ще там якби в руку, та й палець, а то ж до черева запхнув йому цілу долоню. Думаєш, там було пусто, чи він щось відчув? Підшлункову там, чи селезінку? А після воскресіння підшлункова залишається?

— Якщо померти в тридцять три роки, то ні, то хіба після п’ятдесяти людина довідується, що має якісь органи. Як твоя нога?

— Краще, — збрехав Ройський.

— Пробач, що не дала тобі посидіти, я бачила, що тобі болить, але мені так серце тріпоче...

У відповідь Ройський обняв дружину й цмокнув у вовняний берет.

— Я вже геть не знаю, може, наважитися таки на цю операцію.

— Нащо давати себе різати? Казав же доктор Фібіх, що це не смертельно, хоча й неприємно. Та й навіть, як тебе потнуть, то невідомо, чи минеться, може, це нервове.

— Та знаю, знаю, змінімо краще тему. Пам’ятаєш, як ми колись сміялися, що старі люди говорять хіба що про болячки й хвороби. А тепер і я так само, аж самій гидко.

— А от я ні, зовсім ні.

Ройська скоса позирнула на чоловіка, жартує він, чи так йому вирвалося. Нічого не сказала, щоб не образити. Замість цього взяла його під руку. Ройська змерзла й думала, чи це теж ознака старості, а чи весна цього року така холодна, кінець квітня, а яблуні в садочку біля кафедрального такі сірі, жодної тобі квіточки, якщо так і далі триватиме, то її бузок, мабуть, у липні заквітне.

Стояли між собором і замком, біля пам’ятника жертвам Другої світової війни, котрий скидався на рекламу гри в доміно. Уранці радилися, чи не піти після служби на прогулянку над Віслою, але зараз, не змовляючись, звернули до міста й почали підніматися Замковою в бік Ринку, їм не треба було пояснювати одне одному, куди йдуть, бо прямували завжди до «Малої». Там, хоч і дорожче, але все якось по-іншому, краще. І пінку на каву посипали цукровою пудрою. Ройська якось довго думала, чи не висповідатися їй, що вона всю службу тільки й мріяла, щоб ця мука скінчилася і вона змогла отримати свою солодку пінку.

— То ми справді говоримо тільки про хвороби? — допитувався Ройський. — Мабуть, що ні, це той Хома так мене настроїв, воно мені аж перед очима стоїть, як він порпається в Ісусові, може, це через ті картини, сам не знаю, не люблю я стояти під квітнем, там, напевне, найгірші муки, той, що на палі, завжди так привертає погляд, ще й щось там стікає по тій палі...

— Янеку! — від обурення Ірена Ройська аж зупинилася. — Та вгамуйся ти зі своїми жахіттями.

Наче підкреслюючи її слова, біля самої голови, на мурі довкола напівзруйнованої садиби, сів синьо-чорний крук, здоровенне пташисько, і схилив набік голову, дивлячись на стареньких. Ті глянули вражено, до птаха можна було дістати рукою. Крук, мабуть, зрозумів, що вчинив дурницю, і швидко зістрибнув по той бік муру. Ройська перехрестилася, на що її чоловік багатозначно постукав себе по лобі. Мовчки продовжували йти догори, і раптом крук повернувся. Цього разу зіскочив до них, промарширував під ногами й заховався за воротами покинутого будинку. Він поводився, як пес, який хоче показати щось господареві.

Ройська відчула занепокоєння й прискорила кроки, але її чоловік, чий зір старів повільніше, ніж дружинин, не зрушив з місця, втупившись у гранітні плити тротуару.

— Ти йдеш чи ні?

— Почекай, здається, тут щось сталося.

Затріпотіли крила, на пощербленому мурі сіли вже кілька круків. Ройський, як загіпнотизований, пройшов під табличкою із попередженням про імовірність того, що будинок завалиться, і увійшов до занедбаного саду. Невеликий двоповерховий будиночок стояв між кущів і теж добряче заріс бур’янами, він руйнувався тут десятиліттями, доки не набув притаманного покинутим будинкам мертвого вигляду. Позеленілий, із де-не-де проваленим дахом, порожніми очницями вікон, він скидався на обличчя потопельника, який на мить виринув із ряски, щоб уполювати чергову жертву.

— Чи ти геть чисто здурів?! Янеку!

Ройський не відповів, розгортаючи сірі гілки кущів, він повільно йшов у бік дому, нога боліла хоч криком кричи, так, що її можна було хіба що безвладно тягнути за собою. На подвір’ї була хмара круків, вони не літали, не каркали, походжали мовчки й вичікувально дивилися. Порожні вікна нагадували про катованих мучеників із собору, їхні випалені очниці, стражденні гримаси, вуста, з яких виривався крик. У нього за спиною Ірена Ройська сварилася, лякала своїм