Віктор Петров (Домонтович) - Дівчина з ведмедиком

— Те, що Ви розповіли мені за Буцького, — кажу я, доїдаючи свій шніцель, — на мене справило велике враження. Може здатись, що тут нічого особливого немає: звичайнісіньке вбивство за аліменти. Особа винуваченого, його злочин — усе це надто тривіяльне й порожнє, матеріал для п'ятирядкової газетної замітки, щонайбільше, для справоздання у вечірній газетці. Та це не зовсім так. Увесь час у вагоні і зараз в ресторані я думаю про того Буцького. Я рівняю оповідання про вбивство і те, що ми оце зараз мали нагоду спостерігати, як стурбована мати ніжно клопоталася за свою дочку. "Симпатії кожного були б на боці матері, що ж до мене, то я їх віддав би вбивці. Я порівнюю, зважую, перевіряю, і мені здається, що ця любов убивці чистіша й досконаліша Вона самоцінна, ця його любов, до неї не замішано ніяких сторонніх цілей; в ній нема нічого низького. Микола Буцький гадає винятково про жінку, яку кохає. Кінець-кінцем колений інший на його місці поставився б до всього цілком байдуже. Він, мовляв, нічого не може вдіяти; хай вона пропадає. Він не може допомогти, отже, хай вона волею долі гине. Для самого Буцького, як видно з Ваших, Панасе Григоровичу, слів, це було навіть доволі просто: піти з хати, щоб більше не повертатись додому! Чи ще краще, піти на станцію, купити квитка, сісти у вагон, запалити цигарку й податись в інше місто, в Одесу чи Харків, щоб там продавати тих же "бім-бомів" і такі самі камінці для зажигалок. Він нічого не мав, і його нічого не зв'язувало. В іншому місті, за сміттям щоденних турбот і справ, він міг би раз і назавл

— Савонарола Ви, Іполіте Миколайовичу! — каже Панас Григорович, чокаючись кухликом і допиваючи рештку пива, коли я після кави кінчаю свою промову.

— Макіявеллі? — перепитую я.

— Авжеж, Макіявеллі.

Панас Григорович любить читати, читає багато, читає все, що трапить йому під руку, і внаслідок такого читання часто змішує імена, забуває назви, плутає авторів, історичних діячів, хронологічні дати. Думавши про Макіявеллі, він сплутав його із Савонаролею. Та проте, чи не мав він рації: чи це не дві тільки маски, що їх почережно носили ті самі громадяни фльорентійської республіки XV—XVI-oro віку?!

Згадка про Макіявеллі нагадала мені за привезені з-за кордону книжки, нерозкладені речі, за те, що я не був ще вдома, що я не спочив після дороги.

Прощаючись і стискуючи руку Панаса Григоровича, я спитав його:

— Ви, певне, знаєте, де в бупрі сидить Ваш знайомий? Коли б Вам не було важко, я просив би Вас налагодити йому передачу: це коштувало б дурниці. У нього, невірного апостола любови, без сумніву нема нікого, хто б допоміг йому у в'язниці. Я Вас ласкаво прошу, Панасе Григоровичу, не відмовтесь улаштувати цю справу... Тимчасом прощавайте!

Панас Григорович згодився без особливих заперечень. Та коли надворі ми були вже розійшлися, він гукнув мене й попросив пробачення, що затримає ще на півхвилинки. Людина поміркована, Панас Григорович обережний. Він уважав за потрібне попередити мене.

— Микола Буцький до вбивства і потім у слідчого весь час говорив і настоював, що вбив жінку з жалости до неї й нещасної її долі, а проте...

І Панас Григорович почухав за вухом:

— Чи не мали тут свого значіння також і аліменти, що їх присудили б виплачувати і Може, й у газетній версії є рація...

І потім, принижуючи голос, додав:

— Даруйте мені на слові. Я не хтів цього казати, але в нас у дворі ходили такі сплітки, що, мовляв, у Буцького є десь приховані золоті десятки. Певне, що це тільки сплітки, та вони були, і, коли Вас зацікавила ця історія, то треба Вам усе знати, що кажуть. Я б не хтів, щоб через мене Ви помилились.

— Ну, що ж? — відповів я. — Ми з Вами, Панасе Григоровичу, матеріялісти. Газетна версія, кінець-кінцем, не так уже й заперечує те, що я казав. Я ані на хвилину не сумніваюсь, що думка за можливі майбутні аліменти, за матеріяльні пожертви, за скруту повинна була зберігатись у Буцького. Оце, до речі, нещодавно вийшов такий роман французького письменника Жоржа Дюамеля "Щоденник святого". Герой роману Салявен, дрібний канцелярський службовець, хоче зробитись святим. І щоразу йому приходиться упертись в питання про гроші й грошові витрати. В наші дні без грошей не можна стати святим. Салявен певен, що тільки мільйонер має можливість без перешкод дбати вести святе й безгрішне життя. "Що б людина не робила, — каже цей Салявен, — грошове питання негайно виступає на перше місце. Звідціля можна зробити висновок, що тільки мільйонер може претендувати на святість".

XII

1

Увечорі я розбирав привезені з Німеччини книги. Серед них, крім книжок з фаху та добре підібраної колекції французьких матеріалістів XVIII-oro віку, було чимало видань, присвячених пишнове-личному та вишуканому розумові секретаря фльорентійської республіки Ніколо Макіявеллі. Тут, поруч зі славетньою працею Пасквале Вілларі, були також німецькі коментарі до його творів та біографічні про нього досліди, переклади й оригінали, рідке й найкраще видання Макіявеллевих творів року 1813-ого та декілька томів з пізнішого 6-томового фльорентійського видання року 1873-ого Пасері-ні й Міланезі, що я його випадково знайшов у поганенькій крамничці в Ляйпцігу, куди спеціяльно на декілька днів їздив з Берліна, щоб пошукати рідких антикварних видань.

Єзуїт Люккезіні називав Макіявеллі дурнем. Для протестанта Жантільє він був нечистим псом. Фрідріх Великий у листі до Вольтера, згадуючи за Макіявеллі, визначав його як злочинця, безчесну людину, мізерного шарлатана Його змальовували як зразок зрадництва, а його твори вважали за