Річард К. Морган - Видозмінений вуглець

— Не хочете сказати мені, де я?

Він ненадовго завагався, позирнув на стелю з неоновими ґратами, ніби перевіряючи інформацію, перш ніж передати її далі, а тоді так само знизав плечима.

— Звісно. Чом би ні? Ти в Бей-Сіті, друже. Бей-Сіті, Земля, — знову усміхнена гримаса. — Домівка людського роду. Насолоджуйся перебуванням на найдавнішій із цивілізованих планет. Та-да-да-ДА.

— Не кидайте своєї основної роботи, — спокійно сказав йому я.

Лікарка провела мене довгим білим коридором із підлогою, потертою Гумовими коліщатками каталок. Рухалася вона досить шпарко, і я ледве встигав за нею. На мені не було нічого, крім сірого рушника, і з мене досі крапав резервуарний гель. За її люб’язним на позір поводженням ховалося роздратування. Під пахвою в неї був стос паперових документів із закрученими краями, а попереду — візити до інших місць. Мені стало цікаво, скільки зачохлень вона виконує за день.

— Ще близько доби вам слід якомога більше відпочивати, — продекламувала вона. — Можуть виникати незначні больові відчуття, але це нормально. Цю проблему вирішить сон. Якщо у вас повторно виникнуть якісь скар…

— Знаю. Я вже через це проходив.

Мені не надто хотілося взаємодіяти з людьми. Я щойно згадав Сару.

Ми зупинилися біля бічних дверей, де на матовому склі трафаретними літерами було виведено: «Душ». Лікарка завела мене всередину й на мить зупинилася, дивлячись на мене.

— Душем я теж уже користувався, — запевнив я її.

Вона кивнула.

— Коли закінчите, в кінці коридора є ліфт. Виписка на наступному поверсі. З вами хоче поговорити, гм, поліція.

Інструкція стверджує, що нещодавно зачохлених слід не піддавати дії сильного адреналінового шоку, але вона, напевно, читала моє досьє і думала, що з моїм способом життя зустріч із поліціянтами — не бозна-яка подія. Я спробував уявити собі те саме.

— Чого їм треба?

— Вони не побажали повідомляти це мені, — у цих словах відчувалося роздратування, якого вона не мала мені показувати. — Може, ваша слава біжить попереду вас.

— Може, й так, — я мимохіть розтягнув своє нове обличчя в усмішці. — Лікарю, я ще ніколи тут не бував. Тобто на Землі. Я ще ніколи не стикався з вашими поліціянтами. Чи варто мені непокоїтися?

Вона поглянула на мене, і я побачив, як в її очах змішуються страх, зачудування та зневага до горе-реформатора людства.

— Зважаючи на те, яка ви людина, — нарешті видушила з себе вона, — я б подумала, що занепокоїлися вони.

— Так, авжеж, — тихо промовив я.

Вона завагалась, а тоді змахнула рукою.

— У роздягальні є дзеркало, — сказала вона й пішла.

Я позирнув у бік кімнати, на яку вона показала, сумніваючись, що готовий до дзеркала.

У душі я прогнав неспокій, фальшиво насвистуючи, та потер своє нове тіло милом і руками. Моєму чохлу було сорок із гаком; це був стандартний для Протекторату чохол зі статурою пловця та, як мені здалося, індивідуальними армійськими налаштуваннями нервової системи. Швидше за все, нейрохімічним удосконаленням. Я й сам якось таке пройшов. Легені були напружені, що вказувало на нікотинову залежність, а на передпліччі були розкішні шрами, але поза тим я не міг знайти жодних приводів для нарікань. Маленькі проблеми та заковики проявляються згодом, і мудра людина просто живе з ними. Кожен чохол має історію. Якщо таке вас бентежить, ставайте в чергу на «Синтеті» чи «Фабриконі». Я зносив чимало синтетичних чохлів — їх частенько використовують для судових слухань з приводу дострокового звільнення. Вони дешеві, але жити в них — це все одно що мешкати в будинку з протягами, а ще там, здається, ніколи не роблять нормальних смакових схем. Уся їжа на смак скидається на тирсу, приправлену карі.

У кабінці для перевдягання я знайшов на лаві охайно складений літній костюм, а у стіні — вбудоване дзеркало. На купі одягу лежав простий сталевий наручний годинник, під яким тримався чисто-білий конверт, охайно підписаний моїм іменем. Я глибоко вдихнув і пішов дивитись у дзеркало.

Це завжди важко. Я роблю це майже два десятиліття, і мені досі неприємно зазирати в люстро і бачити, як на мене у відповідь дивиться геть незнайома людина. Це все одно що витягувати зображення з глибин автостереограми. Першу пару секунд людина бачить лиш одне — іншу людину, що дивиться на тебе крізь віконну раму. Далі неначе зміщується фокус — вона відчуває, як стрімко запливає за маску і приклеюється до неї зсередини з майже фізично відчутним шоком. Між ними наче перерізають пуповину, але при цьому не розлучають їх, а відтинають інакшість, після чого людина просто дивиться на своє відображення у дзеркалі.

Я насухо витерся рушником, звикаючи до обличчя. Європейське — несподіванка для мене. І в мене виникла сильна підозра, що як у житті і є шлях найменшого опору, то це обличчя ним ніколи не користувалося. Воно здавалося обвітреним навіть попри характерну блідість, пов’язану з тривалим перебуванням у резервуарі. Все у зморшках. Густе коротке волосся чорне з сивизною. Очі мали незвичний блакитний відтінок, а під лівим оком виднів блідий нерівний шрам. Я підняв праве передпліччя й оглянув численні рубці, замислившись про те, чи не пов’язані вони між собою.

У конверті під годинником лежав один-єдиний аркуш. Паперовий документ, підпис від руки — дивовижа, та й годі.

«Що ж, тепер ти на Землі. На найдавнішій із цивілізованих планет.» Я знизав плечима і проглянув листа, а тоді вдягнувся, склав його й заховав у піджаку свого нового костюма. Востаннє поглянувши у дзеркало, я начепив новий годинник і пішов на зустріч із поліціянтами.

Була чверть на п’яту за місцевим часом.

Лікарка чекала на мене, сидячи за довгою вигнутою стійкою рецепції й заповнюючи бланки на моніторі. Біля її плеча стояв худий, суворий на вигляд чоловік у чорному костюмі. Інших людей у приміщенні не було.

Я роззирнувся довкола, а тоді знову поглянув на костюм.

— Ви — один з поліціянтів?

— Вони надворі, — він показав на двері. — Ця територія поза їхньою юрисдикцією. Щоб потрапити сюди, їм потрібна спеціальна інструкція. У нас тут власна охорона.

— І хто ж ви?

Він поглянув на мене з тією ж сумішшю емоцій, якою вразила мене лікарка внизу.

— Комендант Салліван, генеральний директор Центру Бей-Сіті, об’єкту, який ви зараз покидаєте.

— Здається, ви не надто охоче зі мною розстаєтеся.

Салліван уп’явся в мене поглядом.

— Ви рецидивіст, Коваку. Я ніколи не вважав доцільним марнувати добру плоть і кров на таких людей, як ви.

Я торкнувся листа у нагрудній кишені.