Шевчук Валерій - Срібне молоко, Шевчук Валерій

Отак заледве встиг ускочити у двір, бахнув долонями об стіну клуні, відтак почув, як об ту стіну гримнули, ніби колодами вдарено, семеро чорних тіл, але стіни будувалися покійним Антонишиним чоловіком на славу, отож пробити їх не змогли. Відтак люто затарабанили кулаками. Але він лежав на вереті, як мишка, а може, як комар, і навіть дихати забувся. І все затихло, а він, дяк Григорій Комарницький, ще раз згадав солодке видиво дівочого тіла із заголеною сорочкою і пізнав таке задоволення, яке дорівнювалося б щастю, коли б то було справжнє щастя, а не видиво чий сон.

Усе це бачилося за звичайне й зрозуміле, думав дяк Григорій Комарницький, але чому Катерина таки народила дитину, при тому якраз через дев'ять місяців після того, як усе це йому примарилося? Ні, десять разів мав рацію його приятель Степан Щука, дяк із села Птичого, коли застерігав його не потикатися в село Троянів, бо тут він карка зверне. Отож, здається, він того карка почав звертати, але цілком не мала рації Антониха, коли сказала, що в нього нема голови. О, голова в нього на плечах ще трималася, і він спробує це світові та людям доказати…

Ранок випав такий сонячний, що розбудив мертво сплячого дяка, а розбудив тому, що двері клуні, в якій спав, виявилися навстіж розчинені й знадвору вливалися потоки світла. Григорій повільно встав і, ще похитуючись зі сну, подибав до вийстя, а коли станув у прочілі, то уздрів біля Антонишиного двору два вози: на першому сидів із віжками в руках Петро Сахнюк, а в соломі, як квочка, вимостилася його жінка Явдоха, побіч якої притулилася, як гриб до гриба, й дочка їхня Катерина із дитям на руках; а на другому возі недоладно порозсідалися семеро братів Сахнюків у темних сорочках, штанях і шапках. Антониха винесла йому кухлик молока зі скибкою хліба, відтак і сказала жалісливо:

— Випий, пане дяче, молочка, та й поїдемо, щоб не гаяти часу.

Григорій полупав очима на те видиво, але молоко взяв і покірно його випив.

— Сідай до братів, — буркнув, не повертаючись до нього, Петро Сахнюк. — Маємо заїхати ще по моїх свідків.

— А були свідки? — по-дурному спитав дяк.

— Аякже, — незворушно відповів Петро. — Ти ж, обіяснику, до мене заходив, випив чарку і моїм хлібом закусив — і це так мені віддячив? Чи, може, скажеш, так не було?

— Було, — згодився Григорій Комарницький та й пішов до воза. Антониха при цьому навіщось турботливо підтримувала його під ліктя: чи стерегла, чи підбадьорювала. Сама ж сіла на Петрову підводу й церемонно підтисла губи. По дорозі вони підібрали ще трьох односельців, котрі на них чекали, ті також повмощувалися на Петрову підводу — і вози покотилися в ясний сонячний день, який сьогодні й справді вдався на славу. Дяк сидів, щільно оточений братами Сахнюками, і кушпелив люлечку; брати не курили, але темно й невідривно зорили на Григорія, ніби хотіли зурочити, або ж боялися, аби він із їхніх очей часом не здимів, як отой дим, що зграйно вивіювався з його кушпедлиська. Але нічого неймовірного не трапилося, здимлювався тютюнець, при тому не тільки раз, а вдруге і втретє, відтак вози грімко покотилися з гори в долину річки Кам'янки, щоб потім подертися наверх — тільки тоді брати з воза позіскакували й рушили побіч, як темна й невблаганна чата; дяк при цьому ані подумав із воза сходити.

У суд брати не пішли, бо не були свідками, так само і Явдоха Сахнюкова, — залишилися біля возів, а решта трохи боязливо переступила магістратський поріг, де вже сиділа міська лава зі старшим лавником, возним, писарем та писарчуком. Допитував старший лавник, і Петро з дочкою повторили слово в слово те, що казали минулого разу. По тому виступили Петрові свідки, які під присягою посвідчили, що рівно дев'ять місяців тому з лишком, а який той лишок, не пригадують, дяк Григорій Комарницький і справді зайшов у дім Петра Сахнюка, бо той сам запросив його випити чарку й закусити. Більше у тій справі вони нічого не знають, бо більше дяка біля садиби Петрової не бачили. Писар записав їхні свідчення, після чого й були відпущені.

— Хто подавав до столу? — спитав старший лавник.

— Я подавала, — сміливо мовила Катерина. — І так він, обіясник, тоді на мене тюрився, так тюрився, що мені аж мурашки по тілу бігали і якось стидко ставало. По-моєму, тоді він мене також чарував, бо те стидке, вибачте, панове врядні, по мені ширилося й розтікалося, що соромно й розказать, — і вона густо почервоніла.

— Це все добре, — мовив старший лавник. — Але з того дітей не народжують. Чи приходив до тебе по тому?

— Уночі, — сказала впевнено Катерина. — Світив дуже ясний місяць, але як увійшов — не бачила, бо міцно спала. А прокинулася, то вже був біля мене.

— Чи ж двері у вас на ніч не зачиняються? — запитав старший лавник.

— Це я скажу, — мовив Петро Сахнюк, — бо сам двері щораз, панове врядні, й зачиняю. Не могли бути не зачинені, хіба моя дочка їх і відчинила, бо жінка напевне ні, я в неї питав, а коли хочете спитати ви, то можна її закликати — вона нас надворі чекає.

— Віримо на слово, — сказав старший лавник. — Чи ж є інший хід до вас?

— Іншого, як через двері, нема, бо вікна в нас, як це є в сільських хатах, не відчиняються, — мовив Петро.

— Чи впускала до себе любаса, дівко? Тілько не бреши! — грізно спитав у Катерини старший лавник.

Тоді Катерина Сахнюківна заплакала так, як уміла — щедро і з великим розсипом сліз:

— Клянуся Богом… що я його до себе… не впускала, — сказала крізь хлипи й шморкання.

— Як ти зайшов до дівки, дяче? — спитав старший лавник у Григорія Комарницького.

— Ніяк, — спокійно мовив той, — бо, сказати по правді, до неї не заходив. Через це хочу зголосити тут, на чесному суді, що на мене зведено наклеп та обмову, і хай про це засвідчить мій свідок.

— Можу, — встала Антониха. — Бо він, пан дяк, панове врядні, ночує затепла в моїй клуні, і я щоразу її зачиняю на замка з ним, паном дяком, усередині.

— Чому ж його зачиняєш? — здивувався старший лавник.

— Така, панове врядні, в мене поведенція, — твердо й навіть урочисто відказала Антониха. — І така умова з паном дяком.

— Боїшся, щоб чого не вкрав? — спитав старший лавник. — Щось він у тебе, жінко, крав?

— Ні, пан дяк — чесна людина, — тим-таки рішучим голосом сказала Антониха. — Але кожен, панове врядні, у довкіллі скаже, що наше село має славу, сказати б, злодійську, а зсередини клуня засувів не має.

— То як могли щось украсти, коли дяк усередині? — знову здивувався старший лавник.

— Річ у тім, панове врядні, що пан дяк дуже міцно спить, сам мені те сказав, бо, живучи по школах, звик до гармидеру. Отож я його щоразу, за спільною домовленістю, й зачиняю.

— А чи не могла ти забути зачинити клуню? — запитав старший лавник.

— Не могла, бо такого в мене ні разу не траплялося, — твердо мовила Антониха. — А коли б і забула, по побачила б те вранці, бо прокидаюся раніше від пана дяка і запам'ятала б ту свою недбалість.

— А чи не можна вийти з клуні в інший спосіб? — спитав старший лавник.

— Не можна, — мовила твердо Антониха. — Бо коли б було можна, то навіщо й зачиняти?

Пан дяк сидів спокійно і тільки посвічував синьо очима.

— Гаразд, — прорік старший лавник. — Що скажеш на те, Катерино, та й ти, Петре?

— Сказати не маю чого, — мовив Петро Сахнюк. — Але дитина народилася. Коли ж так, то вона його до себе впустила, бо зачарував її. Чарівникові перепон нема, бо коли зміг відчинити замка на Антонишиній клуні, то міг би відчинити й мої двері.

— Чи займаєшся ти, пане дяче, богосупротивними чарами? — спитав старший лавник, бо від себе Катерина нічого не повіла, а тільки заплакала, зводячи й розводячи вуста, а в той час говорити не могла.

— Коли б я був чарівником і займався богосупротивними чарами, — спокійно сказав дяк, — то про це знали б люди, і мій позивач знайшов би для виказу свідків. Чарами, панове врядні, як кожному відомо, займаються у стосунку до інших людей. А свідків щодо того він не поставив.

— А чи правда, що вмієш пускати дим вухами й очима, як сказали ці люди?

Дяк засміявся і покрутив головою.

— Бачите, панове врядні, — мовив із усмішкою — це я так, з дозволу сказати, жартую. Тобто задимлюю собі лице, а всім кажу, що димлю вухами й очима. Хочете покажу!

— Не треба, — строго сказав старший лавник. — Димом дітей не зачинають. Що скажеш ти, дівко?

— А те скажу, — раптом сердито й твердо сказала Катерина, — що не відаю, в який спосіб він відчинив замка на клуні і як до мене зайшов. Але добре відаю, що в мене справді був, учинив наді мною гріха, а я в той час чулася ніби заворожена і не могла йому опиратися. А іншого, хто б учинив мені гріха, не відаю, бо ні з ким іншим не сходилася, — і вона знову заридала, щедро розсипаючи сльози.

— Твоє слово, пане дяче! — сказав старший лавник.

Дяк сидів загаданий, опустивши очі, й ніби недочув, що сказав старший лавник, і той уже розтулив рота, щоб звістити те ж таки, але Григорій Комарницький звів голову, очі його були ніби затуманені.

— Вив'язується, панове врядні, в мене одна думка, — повів він і встав. — Але не до кінця. Отож, щоб думки в мене в голові зв'язалися і щоб зміг я пояснити, що ж тут сталося, дозвольте, панове врядні, запалити люльку, бо без того думати не звик. До речі, тоді й побачите, як умію пускати дим.

— Гаразд, пали! — дозволив старший лавник.

І пан дяк Григорій Комарницький, автор славетної пісні про комара, котрий оженився на мусі, а ще чудових, непорівняних нищинських віршів, вийняв із кишені люльку, неспішно набив тютюном, неквапно викресав кресалом вогонь і припалив, відтак почав пускати дим, спершу трохи, тоді більше, і так його штудерно випухкував, що голова його й справді оповилася кулею диму, в якій ледве проглядали риси обличчя, відтак і справді здавалося, що дим сочиться із усіх шпар голови, але бувши остережним (адже випускаючи дим натурально, готувався пускати його й симболічно), насправді з очей та вух диму не випускав, бо хтозна, як до того поставляться ці пильні люди, судді його, а носом та ротом, і всі німо дивилися на таку штукенцію, чекаючи на його вирішальне слово, дехто від цікавости й роти порозтуляв.

— Бачите, панове судді, — розважно й неквапно проказав дяк. — Як тямлю й розумію невеличким своїм розумом (а ви розум маєте більший, то й чесно розсудите), справа ця далеко не проста. — Він пихкнув димом і той скрутився в гарні кільця. — І мені здається, що всі, хто тут свідчив, панове врядні, таки говорили правду.