Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

- Мой, бийте діда, єк гамана! Нате - бийте! Ліпше бийте!

Дід підвів мале, як грудочка сухої землі, лице, аби його діти били. Лице металося, гейби розсипалося, а сухі руки моцювали курей. Увесь дід задрожав дознаки так, як старий підрубаний дуб, що має скотитися стрімголов у пропасть, аби там зігнити.

Він закинув курмей на шию і наперся вставати, але ноги не пускали. Ймився руками землі і застогнав не своїм голосом, підвівся і назад упав, відтак запер в собі дух, весь напружився і знов підвівся, і ще раз упав, і зараз підвівся і пошкутильгав під лісничку. Під ту саму лісничку, що її був сам засадив і що перед вікнами розрослася, але лігма, бо на ній його покійничка арнарію сушила.

Ніч придавила землю, аби не корнєлася. Усе село вирівнялось, гей мочуло. Тьма усе позакривала: і низькі гуцульські хатки, і високу церкву, і голодних голаків, і маржинку, і… тіло старого Чюрея перед його хатою. Але лише до рання.

Гори попідпирали свої великі голови й лежали каменем, гейби боялися ночі, аби їх не задушила. Такі мокрі, як хмари, так поупрівали. Але їх ніхто не порунтає, бо важкі, бо на то їх земля сплодила, аби мир годували. Усі роти мають кожного дня погодувати, усю голоднечу наситити. Лиш дід Чюрей не роззявить до них більше рота, бо… такий мав розум!

- Ба, ци не буде гріху, брачіку Луки’, шо ми скоромимоси оцев дурилицев?

- Ей, коби нам лиш тілько гріху, брачіку Ю’, то би не було жури; за це бог простит!

- Та тото я тому кажу, шо то ніби під церков, на світім місци.

- Пусте тобі, Юсипку, в голові! Таже то чоловік, віді, не з креміня, а вночи передрєгне ті наскрізь. Раз лучиласи дурничка, як сліпій курці дзерно, та й тото аби гріх, то єк би то було? Аді, зажий здоров!

- Аби й ти здоров, бадічку Луки’!

Юсип приставив фляшку до уст, підніс враз з нею твар догори і з зажмуреними очима потягнув три рази.

- Це за панцке здоровлє,- говорив він, обтираючись.

- Якурат за панцке! За наше здоровлє; най пани п’ют самі за своє здоровлє. Це ми собі так, єк би заробили,- перечив Лукин.

- Таки правду кажеш, Лукинку, про мене, най їх і вихапає. Аді, дуріют у селі так, єк си дуріє: спровадили собі вчера музику з міста, та музика грає, а вони: шо п’ют, шо гуляют, а шо - най не кажу! Але, єк єкийс казав: дуріют, бо мают з-за чого дуріти, а на свіжім люхті то ше гірше йде їм дур до голови.

- Та й тото їм панит, брачіку Ю’; генде наїхало було того здохлєча так, шо аж,- та по тому кожде так відтановилоси, хоть бричем брити.

- Чіму би не панило, коли то у них файний футраш: самі м’єса, та кава, та гарбата, та гараки, та цукри, та шо душа забагає. То сумарі суменні! Аді, і оцес наколесник, шо на тій нужді їхав та й упав на камінє, то також сумар. Єк давав нам по тій шустці, то сми глипнув у ташку, а там аж кишить: самі сороківці.

- На, маєш! Єкби не був сумар, то не дав би шустку задурно. Тота колісниця не дуже й важка, а до Манделининої хати таки недалічко.

- Ей, не дуже вона важка, та й не дуже легка, видів-єс, шо то саме залізо: шпиці залізні, держик залізний, лиш на колесах зверхи шос таке, єк пампух. Просто мудрація!

- Але най хоть раз гепнувси до каміння, аби знав, єк іти вночі на роздобенди,- тішився Лукин.

- Я сам кажу, аби світивси тот камінь, де він зашпотавси, були би-сми й не виділи дудочок.

- То байка, бадіку Ю’, але того, шо ме тємити, єк за чілідинами шниріти. Аді, чув-сми, єк тої неділі фаливси у коршмі, шо, каже, нема такої дівки в селі, аби їго не любила.

- Ей, брє! Ану, дивиси, така погань! Коби хоть флетєв, то бих не казав, а тото волос уже цвите. Хтось то ше мені казав, шо видів оногди, єк він ранісінько купавси, то, каже, на попереці сам струп та й струп.

- Га! То кров у нім, Юсипку, так грає!

- Ба, ци варе кров?

- Очі видют, шо кров. Єкби го не пекло, то би не ліз у студену воду та й не літав би по селу.

Лукин устав із ношів, підніс трембіту, затрубив тричі, а Юсип крикнув хрипливим голосом три рази «бердо!». Голос трембіти зіллявся із журкотом Черемошу й шумом смеречини і розсипався по всьому селу: насамперед розстелився понад сонними лісами, відтак відбився об супротилежні скелі й відгомоном полетів дальше, дальше, аж на край села. За ним чимчикував придушений Юсипів голос, що зіллявся з ворохканням жаб і не вспів добігти на поконече села. Все ж таки почули його куни, що досі свобідно ігрались під церковною банею, почули його сови, що вигукували людям «на смерть» своє зловіще «угу», а тепер замовкли. А зачули його також на зарінку плотарі, що дрімали при варті і ждали на досвітню гать.

- Не хирів би старий, але горлає! - обізвався один плотар, докидаючи трісок до ватри.

- Але бо бігме! Він вартує церкву, а дома дес «когут» газдує! - додав керманич, що простягнувся на камінню, поправив у головах кожушину і обернувся на другий бік.

Одна хмара закрила вузенький небокрай і не давала церковним вартівникам подивитися докладно на годинник, що на ньому мерехтять золоті вказівки, блискучі зорі.

Юсип і Лукин обійшли навкруги церков, прокашлялися і посідали назад на ноші.

- Темно-си, єк у розі, віді, буде дощ,- розпочав Юсип.

- Про мене, най буде, шо хоче,- віднехотя відповів Лукин, наче невдоволений із сеї банальної теми, і хотів звернути бесіду на щось інше. Він потряс міцно фляшкою і наслухував, чи відозветься горівка в ній. Горівка відозвалась булькотом.

- А чуй, Ю’, ше є гаразд цеї чемериці.