Олекса Кобець - Записки полоненого (пригоди і враження учасника Першої світової війни), Олекса Кобець

Де дощі не йдуть. По червоній стежці пройде - Скрізь цвітуть маки; По жовтогарячій - спіють Яблука й грушки. Третя стежка у веселки - Стежка золота: Наливається пшениця, Просо і жита. По зеленій - носить воду З Заходу на Схід, Щоб у лузі не вгавали Трави шелестіть. П'ята стежечка - блакитна. Йди веселко, йди! Незабудьочка тендітна Буде нам цвісти. Шосту стежечку - темносиню - Теж не обминай: В світі дзвоники й сокирки Щедро поливай. І по сьомій - фіялковій - Стежечці пройдеш, Бо фіялочки шовкові Жити хочуть теж... А якщо ти не втомилась, Просим: потрудись - І стежкою золотою Ще та й ще пройдись!

В час коли пишуться ці рядки, О.Кобець проживає у США.

Д-р М.Лоза, Листопад 1958 р.

І. НАПЕРЕДОДНІ
ЖЕРЕБОК № 827

Того року на Україні була рання весна. В кінці лютого вже парувала свіже зорана рілля, пишно зеленіли розкішні килими озимини, а сонце неначе заповзялося змагатися з якимось невідомим, дужим супротивником... Сонце і гріло, і бавилось останніми струмками на брудних канівських вуличках, і підступно хвилювало молоду кров, і кожною парусинкою свого буйного, нестримного проміння неначе гукало:

"Жити! Жити! Жити!"

Я призивався восени. Ні глявберова сіль, яку, за порадою досвідчених першовільготників, я пив день-у-день, щоб украй зіпсувати шлунок і виявитися нездатним до страшної військової служби в царській казармі, ні десятки цигарок, що до них уперше в житті взявшися, я намагався зіпсувати ними на час призову серце, - ніщо не допомогло.

Не міг стати в пригоді й пишно-ляльковий, як струна натягнутий, з задерикувато вгору накрученими вусиками військовий писар канівського військового начальника, що, прочувши, як смертельно не хочеться мені в солдати йти, просив небагато - тільки п'ять карбованців (та й то дуже делікатно: “Знаєте, зачепив якось на службі царського портрета, звалив, розбив раму й скло - під суд оддадуть, коли не полагоджу...”) - не став у пригоді й писар обіцянкою щось там таке зфальшувати для звільнення. Було гидко від очевидної брехні його - я рішуче відмовився від такої допомоги, покладаючися на недугу, і - мене забрили...

Власне, забрили не відразу. Не з осени. Бо долі хотілося трохи побавитися, відволікти страшну хвилину. Мені випав завеликий номер жеребка - 827.

І після брутальної процедури в військовому присутствії після ганебних годин худобоподібного огляду, штовхання, плескання чужими, поганими руками по голому тілі, після виміру, зважування й іншого, мене відпустили.

Вперше цього року, на час поклику новобранців запроваджено в колишній Росії систему “запасних жеребкових”, що аж до весни мали ними поповняти можливу випадкову нестачу покликаних.

Десь у повітрі може пахло вже майбутніми смертельними газами світового божевілля, і царський уряд забезпечував себе від усяких несподіванок - залишав про запас непотрібні в день призову тисячі “щасливих” - із витягнутими великими жеребками.

І от, саме тоді, коли ото буяла така хороша весна 1914 року, коли мені росли нестримні крила радощів, бо тількищо сам редактор київської газети "Рада" прислав мені великого листа, де пропонував виїхати на батьківщину Т.Шевченка, в Кирилівку, і написати дописа-розвідку до спеціяльного збірника, присвячуваного газетою 100-им роковинам народження Кобзаря України, саме в цей час дізнався я, що таки заберуть мене в солдати.

Важко словами змалювати вражіння від тієї звістки, почуття, що опанували тоді мене, бо ще й тепер, коли стільки жахів пережито, а завчасно посріблені скроні дають право на спокійне споглядання минулого, не можу стриматися, щоб не здригнутися, ті дні пригадавши.

Думаю, що такі от самі почуття бувають у людини, що посеред тихого озера раптом перекинеться з човна в воду, не вміючи плавати і знаючи, що озеро те - страшна безодня... Мабуть те саме ще відчуває худобина перед різницею, побачивщи, куди й на що її ведуть.

Яскраво пригадую смертельну блідість і жах в очах моєї дівчини, коли їй стала відома ця новина, пригадую глибоко прихований смішок - надію на вільне місце - у декого з моїх колег, службовців канівської земської управи, де я, молодий літами, мав добру посаду.

Все це згадую на те, щоб підкреслити всю глибочінь ненависти й огиди перед царською казармою, щоби сказати, що в той час я був не тільки “свідома” людина, не тільки знав видатніші світові досягнення людської культури, а й знав іще й історію України (за Аркасом та Грушевським), вже два роки був за постійного кореспондента єдиної тоді української газети “Рада”; знав, що царська армія - знаряддя пригноблення націй, знав, що, взявши до рук гвинтівку, я й сам стану маленьким коліщатком у складній машині царської сваволі...

Пішов я присягати не відразу на поклик, а через кілька днів, коли вже якийсь доброзичливий приятель мого брата,