Семен Дмитрович Скляренко - Пролог

сіли на лаві проти лабораторії. Нікуди не відходячи, Ліда знайшла нам попоїсти — бутерброди й яблука. Стелла розповідала, що незабаром буде прилюдний великий концерт, на якому виступатиме вона. На ґанку стояв Гордій Семенович — посміхався. Він був дуже задоволений.

— Ми, мабуть, відпочинемо? — запитав він мене. На ньому вже не було синього робочого халата. — Зробимо перерву. Такий прекрасний день. Я поїду на озеро. Увечері завжди клюють йоржі. Наловити йоржів і зварити рибальську кашу: з перчиком, лавровим листом…

— Ти не йди, татунь, — просила Стелла.

— Не підемо в лабораторію, — ще раз сказав Гордій Семенович. — Годі! Пора відпочити!

Тоді я подивився на Ліду. Сказати правду, я сам хотів відпочити. Ми дуже стомилися і одного слова Ліди було досить, щоб сповнити чашу втоми. Вона ж сама потурбувала нас, перервала роботу, — їй належало останнє слово.

Ліда тримала в руках квіточку. Піднесла її до носа й заплющила очі. Була зосереджена, замислена.

— Так як, Лідо? — запитав я.

— Ви про що? — розкрила вона очі.

— Роботи багато в лабораторії. Треба б працювати. Надійшов такий час, коли, здається, не можна спочивати. Ми ось-ось матимемо білок. Але ж утома! П’ять днів ми з Гордієм Семеновичем не одривались од дослідів. Чи не час відпочити?

Я сподівався, що Ліда це й порадить. Адже вона гуляє, спочивав кожного дня, а навколо все зацвіло, буяє красою, багатством.

— Я не була дома кілька днів, ночувала в третьому корпусі, біля оранжереї, — вона показала в глибінь саду. — Але мені не хочеться спочивати. Я прийшла допомогти вам.

І моя втома враз зникла. Навіть дивно стало, що я так довго сидів у саду, втратив багато часу, коли треба було йти в лабораторію, працювати, кінчати новий дослід.

Погладив Стеллу по головці. Поцілував. Дівчинка немов сама зрозуміла, що нам не можна заважати, — побігла в сад, і черепашки злітали з-під її ніг, падали на квітки.

— Ми йдемо, Гордію Семеновичу, — жваво сказав я. — Ходімо! Ну, ще день. Ну, нехай два дні! Але ж досягти кінця треба!

Я вже не був стомлений. Тільки хвилина відпочинку, але її було досить для того, щоб набратися сил працювати далі. Гордій Семенович зник у дверях — пішов до лабораторії. Я повільно підіймався сходами. Зачинив за собою двері. Передо мною лежав широкий коридор. В кінці його, в лабораторії, горіло багато ламп. На столах стояли блискучі реторти й колби, різні банки. В коридорах — сморід хемічних сполук. Тихо навколо. Я йшов, і звуки моїх кроків скрадав килим. І раптом я почув…

Ззаду відчинилися двері. Не обертався назад, не дивився. Але чув — хтось увійшов до коридору. Тихі кроки за мною.

— Раз… два. Раз… два.

Став біля столу. Передо мною була банка з новою сполукою амінокислот. Блискуча банка з рідиною.

— І що ж? Нічого нового? — сказав Гордій Семенович.

Повз стіл пройшла Ліда Янчевська. Тепер я не почув її кроків. І мало звернув уваги на те, що вона пройшла.

— Ні, — відповів я йому. — Ні, Гордію Семеновичу. Є великі зміни. Незабаром буде білок. Ми продовжуємо нашу роботу!

Закон математичних комбінацій, звичайно, поширювався й на наші досліди. У колбах лабораторій зберігалося багато амінокислот. Коли б було тільки десять кислот, то й то з них по закону математичних комбінацій можна було б зробити тисячі сполук.

На дошці термометра були сотні градусів. Повітря має сотні варіацій у тисненні. Для дослідів можна було брати кислоти в різних пропорціях. Треба було зробити мільйони комбінацій.

Життя здавалося обмеженим у роках, коли передо мною вимальовувались ті мільйони комбінацій, які треба зробити. Та й життя багатьох поколінь було немов замало для того, щоб винайти білок.

Ми заповзялись винайти його. Це був натиск на таємниці життя. Натиск ішов нестримно, уперто, завзято.

За той тиждень, що я не виходив із лабораторії (не рахуючи кількох хвилин побачення з Лідою й Стеллою), було зроблено важливий крок на шляху до винайдення штучного білка.

Довго ми не могли добитися сполуки кількох амінокислот. Усі спроби кінчалися марно. Ми не могли знайти каталізатора — речовини, що не змінювала б складу кислот і разом з тим допомагала б їм з’єднатись.

Ліда була весь час у лабораторії. Я раніше не знав її сил. Вважав, що, як дівчина, вона швидко стомлюється, що не зможе навіть однієї ночі витримати без сну.

В першу ж ніч я побачив, що помилився. Гордій Семенович блаженно спав на канапі, хропів і навіть заважав працювати. Я підійшов до нього, попросив повернутись на другий бік.

— Що? — схопився він з канапи. — Є щось нове? Невже є білок?

— Нічого нового немає, — відповів я йому. — Але ви мені заважаєте працювати. У вас нежить і в лабораторії від того шум. Ляжте на другий бік.

Він підвівся, пішов до столу, постояв там трохи, а потім рушив до лабораторії поруч, ліг там на дивані і швидко знову заснув.

Ліда ж не відходила від мене. Вона пильно стежила за кожним моїм рухом. Мої очі були настільки стомлені, що я боявся помилки. Пригадую, що я готував кислоти для нового досліду.

— Раз… два… три, — рахував я кислоти.

— Скільки вам років? — запитав я Ліду.

— Двадцять три. Мене цього року переводять до партії. Була в комсомолі, — тихо відповіла вона.

Я рахував кислоти. Їх було двадцять.

— Ця сполука кислот, якщо тільки вона буде сполукою, молодша від вас, Лідо, — жартуючи, сказав я. — Всього двадцять кислот. Але як багато обіцяють вони! Як багато має в наш час молодість!

— Увімкніть струм, — попросив я Ліду.

— Струм? — вона здивовано дивилася на мене.

— Так, струм, — відповів я. — Не дивуйтесь! Наші хеміки звикли шукати білок тільки в лабораторіях. Установилась певна традиція, що для