Галина Василівна Москалець - Мій Близький і Далекий Схід

зі смертю, божественне й людське. Ця відповідь потрібна лише Більґамесу. Ні мені, ні Енкіду[22], ні Уруку вона непотрібна. Більґамес міг спитати про це богів, тут, у храмах. Але демон туги погнав його на Захід.

У нас, маленьких людей, стосунки з богами простіші. Ми приносимо їм в жертву тварин, молоко, мед, пиво, збіжжя, повертаючи дещицю з того, чим вони нас колись обдарували. Боги свідомі того, що світ множиться і став настільки різноманітний, що вони його ледве стримують, як ошалілого від хіті бика. Тільки на відміну від нас, вони не втікають, а вбивають бика, заманивши його у пастку. Бо завжди можна наліпити нових людей з глини, що над прірвою. Убивати тих, кого любиш, звичайна річ в Небі-Землі[23]. Більґамес і я вбили Енкіду. І вжахнулись того, що вчинили. Однак після того світ не став іншим: трава не зів’яла до косовиці, греблі не зруйновано, риба не уникнула сіті, молоко корів не стало кров’ю. І живих не стало більше, ніж мертвих[24]. Це означає, що ні Більґамес, ні я не прогнівили богів.

Муха, зав’язла в меду

Отак міркувала Шамхат, жінка, що добре знала своє жіноче діло[25], а далі тривожна передсвітанкова тиша розсунулась звуками славного міста Урука: співом птахів, голосами слуг, стукотом зернотерок, скрипінням возів, ревом зголоднілої худобини… Звуки злились в одне і стали шумом, на який більше не звертаюсь уваги. Духи сховатись у темних закутках.

Шамхат подумала, що їй вдалось пережити ще одну ніч, і, либонь, уся ця туга через те, що вона була сама, як і багато ночей перед тим, однак її жаль за братом Енкіду ще не скінчився, хоч вона більше не сидить в пилюці. Вона вмилась водою з глека, наповнила жертовну чашу фініковим пивом, а іншу чашу з пшеницею щедро полила медом. У цю пору дня слід було нагодувати Уту[26].

Надворі стояло літо, час воєн, час тривоги і сподівань. Та не було кому вести воїнів на битву, не було кому бити в барабани[27], не було кому потішити серце Гашанни, розвеселити Нінурту[28] блискучими перемогами, даниною і свіжими рабами. Бо герой Більґамес покинув Урук. Буйний, нестримний, хто не залишав чоловікові нареченої[29], а батькові дочки, хто забирав синів від матері[30] й не повертав назад, хто оточив місто найбільшими на землі мурами. І наче його не було. Місто, полегшено зітхнувши, жило власним життям. Для нього навіть одного героя було забагато.

Шамхат, швидко вимовивши слова молитви, бо, ніде правди діти, не відзначатась надмірною побожністю, і вже було повернулась, щоб зійти з даху, аби Уту не зауважив її змізернілого виду, в’янучого тіла, її нікчемності, коли зауважила якийсь неспокій, що йшов від блискучої мідної чаші. Безсоння й напруженість останніх днів загострили в неї сприйняття світу, і хоч очі її дивились услід Володарю Заходу[31], вона чимось нагадувала вразливе дитя, яке несміливо ступає перші кроки по землі й ще не знає, чи боги приготувати для нього місце серед живих. Шамхат завмерла, мружачись від білого світла, що било просто в очі, прислухалась, і врешті зрозуміла, в чому річ: муха. Цього літа їх була в Уруку сила-силенна. Напевно, муху привабив солодкий запах меду й вона прилетіла сюди з гнойовища. Не бджола, й не оса, ті мали грубші голоси. Шамхат підійшла до жертовної чаші, де у в’язкій масі, якою ще не встигла просочитися добірна пшениця, борсалася чорна муха із зеленим відблиском на тулубі. Саме такі рояться довкола мертвих тіл тварин і людей. І тепер ця муха вмирала. Озирнувшись, жінка підчепила пальцем створіння, обліплене медом, стріпнула рукою і муха прилипла до глиняної долівки. А Шамхат пішла геть. Та оскільки горе пробудило в ній