Всеволод Зіновійович Нестайко - Тореадори з Васюківки

володіє даром відтворювати драматичні сторони життя, інший - світлі, оптимістичні. Всеволод Нестайко вважає, що денна норма радощів і веселощів для вас майже завжди не виконується. Тим-то веселі книжки ви не тільки читаєте, а й перечитуєте, тим-то письменник з року в рік прагне подарувати вам нову книжку, ще веселішу за попередню.

Всеволод Нестайко виявив себе талановитим майстром веселих книг. Він добре знає і розуміє, що так реагувати на гумор, так сміятися, як у дитинстві, пізніше вже вам ніколи не вдасться, і через те створює якнайбільше веселих пригод, смішних ситуацій у кожній книжці, хоч буде та книжка про сьогоднішніх школярів чи про вигаданих казкових героїв.

Так, Всеволод Нестайко володіє цінним природним даром вести з вами, дорогі читачі, цікаву, захоплюючу розмову, легко переходити від реальностей вашого життя до вигадки, фантазії, казковості, повсякчас зберігаючи у своїй оповіді стриману усмішку. Саме усмішку, доброзичливу усмішку. Та ви, вже заразившись тією усмішкою, смієтеся, часом навіть регочете від прочитаного. Сміх не такий гіркий, як бувають пілюлі, зате зціляє, лікує він справді безболісно...

Всеволод Нестайко цього року відсвяткував своє доросле сімдесятиліття. І йому вже не треба, як у дитинстві, прагнути рости швидше. Хіба що творчо зростати - далі й вище, залишаючись у чарівному світі свого і вашого сонячного дитинства, який витворило його перо.

Богдан ЧАЙКОВСЬКИЙ

ЧАСТИНА ПЕРША,

яку розказує Павлуша Завгородній

Іл*р1ЛД«0^ІА'

"Ро^іифоил лЯл їдкого ‘бірнлго

і (унЛісЛЛС/нЛАДсА

ТТявл^иал Зл*&г°р(у*а90г0

*8 ИЛДСОЛІ^ J0.AU* лЯй НІН §4фАЮ4И<0./И^ ООиЯрО^І ІлЛЮЛІАф^ ОЯ^/ІЛ

іЬл^юісі^иЛЛ,

РОЗДІЛ І

С^І^СірО с$Чл,кАрнЛ/исОм,.

~['ори^О|оІД, ^ ^локмсібісдл,. Со^ЛісЛ&ІлЛ

— От знайдибіда, авантюрист шмаркатий! Ванькоо-о! Вилазь зараз же! Бо такого втру маку — тиждень чухатимешся! Вилазь, чуєш!

Ми лежимо в густих бур'янах за клунею, уткнувшись у землю носами, й не дихаємо.

— Вилазь, убоїще, бо гірше буде! Ти ж мене знаєш!

— Знаю, знаю,— ледь чутно зітхає мій друг і нарешті наважується подати голос.

— Діду! — жалібно озивається він.

— Давай-давай!

— Діду,— ще жалібніше повторює мій друг,— ви оді-йдіть за хату, ми виліземо. Бо ж. ви битиметесь.

— Вони ще мені умови ставлять, вишкварки! Ану вилазьте!

— Та_ми ж не хотіли. Ми ж хотіли метро. Таке, як у Києві.

— Я вам дам метра! Я вам такого метра дам, що...

— Ми ж не знали. Ми зараз усе закидаємо — нічого й видно не буде. Одійдіть, діду.

Довго ще тривають переговори. Нарешті дід востаннє лайнувся, закашлявся, плюнув і почовгав за хату.

Ми вилазимо з бур'янів.

Біля свинарника нас зустрічає гундосим рохканням п'ятипудова льоха Манюня, противна й плямиста, як географічна карта.

— У-у, скотиняка! Щоб ти...

Це через неї ми вскочили в халепу.

У нас була прекрасна, благородна ідея — провести під свинарником метро. Це мало бути сюрпризом. Перша лінія метро у Васюківці! Станція «Клуня» - станція «Крива груша». Три копійки в один кінець. Родичі — безплатно. З учительки арифметики — п'ять копійок.

Ми вже підкопалися майже до половини свинарника, і раптом — непередбачена катастрофа! — клята льоха Манюня провалилася в наше метро. Провалитися вона зуміла, а от вилізти — дзуськи! І зняла такий вереск, що причовгав дід. Ну і...

Гірко зітхаючи, ми засипаємо метро. Раз у раз злодійкувато озираємося - чи не заскочить нас зненацька дід, щоб нам'яти вуха. Хоч і обіцяв він, що не чіпатиме, поки не кінчимо, але хто його зна... Ви б почули, як він лаявся, коли витягав льоху! Ох і лаявся! І де він отих слів набрався?

Проте діда не видно. І поки ми працюємо (а справа це довга й нудна), я вас познайомлю з моїм другом.

Ви, звичайно, знаєте, що є такий острів — Ява. В Індійському океані. Ото, що Ява, Суматра, Борнео, Целебес — Великі Зондські.

Ну, так Ява — це не острів.

Ява — це мій найкращий друзяка і напарник. Ява Рень.

Мабуть, вам дивно, що то за ім'я таке — Ява? То він сам себе так назвав, коли йому лише років півтора було. Чи то воно, пискля мале, хотіло сказати: «Я — Ваня», а вийшло «Ява», чи то «Іван» у нього так прозвучало (бо насправді його Іваном звати), але причепилось оте «Ява» до нього, як реп'ях до собачого хвоста. Навіть міліціонер товариш Валігура, що живе у нашому селі, так його зве.

У них взагалі вся сім'я інтересна.

Батько на скрипці грає. Корова — Контрибуція називається. А дід (ви уже з ним знайомі) — мисливець завзятий, на полюванні, коли стріляє, ліве око онучею зав'язує. Бо в нього ліве око без правого не примружується. Як ліве примружить — праве саме заплющується. Але ж і б'є дід Варава з тою онучею, ох же ж і б'є!

Городські мисливці, що «Волгами» з Києва приїжджають, тільки ахають.

«Ви, дедушка, абсолютний чемпіон»,— кажуть.

На честь старого Реня навіть польове озеро, що біля нашого села, люди Реневим назвали.

Мати ж Явина — депутат райради, ланкова кукурудзо-водів.

Якось Ява з Яришкою, сестричкою меншою, посварився і при всіх плескачів їй надавав. Так вона, замість того щоб заплакати, раптом як закричить:

— Опозогив! — Вона букву «р» не вимовляє.— Маму-депутата на все село опозогив. Загаза чогтова!

Такого шелесту наробила — Ява не знав, куди й очі подіти. Стояв-стояв, червоний мов рак, а тоді як дав дри-за — тільки п'ятами залопотів.

Та то лише раз таке було. А взагалі характер у Яви ого-го! Сталь, а не характер. Таких на мільйон лише один буває.

Ява сам говорив:

— Ми,— говорив,— з тобою, Павлушо, хлопці будь здоров. Точно-точно, без брехні, ми таки хлопці з фантазією. Скажи?

— З фантазією,— підтакував я.

— Ти чув, як дід Салимон учора біля сільмагу казав: «Ондо, — каже, — Ява і Павлуша пішли. От хлопці! Орли! Соколи! Гангстери, а не хлопці! Нема на них буцегарні».

— Чув. Точно.

— Треба, щоб усі про нас так говорили. Треба, щоб слава про нас гриміла на всю Васюківку,