Ірина Вільде - Сестри Річинські. (Книга друга. Частина друга)

Хитрий гунцвот!

Пошту привіз старий ще вчора, але між Ілаковичем і листоношею була домовленість, що, крім газет, всяку іншу пошту доставлятиме він адресатові щойно вранці. Отець Ілакович так міркував: злі чи добрі новини, — вони однаково можуть розстроїти нерви і зіпсувати йому сон.

Тепер отець Сидір з непорозумінням держав у руках дві газети.

— А де лист?

— А письмів нема.

— А чому ти ще звечора не приніс газет?

Хлопчисько посміхнувся лукаво, опустивши очі:

— Тато не казали.

— Ага, тато. Но, добре. Іди під онту черешню і зірви собі трохи у пазуху ягід, тільки гілок не ламай!

Взяв «Волю Покуття» («Єпархіальні вісті» прочитає пізніше), перебіг очима заголовки статей і відразу зрозумів, чому «тато не казали» приносити йому тієї газети звечора. Листоноша сам не міг дійти до такого висновку не лише через свою неписьменність, але й тому, що взагалі його голова не могла працювати в тому напрямі.

Виходить, десь на пошті були розмови про те, що то за птиця та нова газета. І хоч редакція іменувала ту газету демократичною, вже самі названня статей — «Єдиною лавою», «Злидні серед безробітних», «Хвиля страйків міських робітників зростає», «Трибуна сількорів» і, нарешті, на третій сторінці «Назадницька роль католицької церкви в історії українського народу» — дали достовірну рекомендацію газеті. Розуміється, почав з того, що найбільше його зачіпало, — з «Назадницької ролі католицької церкви в історії українського народу».

Популярним, під народний, стилем автор намагався доказати, що насильно накинена українському народові унія гальмувала його культурний і економічно-національний прогрес.

Отця Ілаковича вразив у цій статті перш за все той факт, що був це пасквіль на католицьке духовенство взагалі. Досі напади на священиків мали здебільша індивідуальний характер, і з ними легко було впоратися з двох причин: якщо названий священик ставав жертвою наклепу, то це легко спростовували в будь-якому католицькому органі, ще й звинувачували автора наклепу в брехливості; якщо (а бувало й таке) пасквіль, на жаль, відповідав правді, тоді злегка критикували даного священика у своїй пресі, підкреслюючи настирливо, що він — це той виняток, який потверджує правило.

Автор тільки що згаданої статті не бив по священиках, а по системі, по ідеології католицького світу — одне слово, по силі, на яку спирається чи не половина земної кулі.

Наприкінці автор все ж таки вдарився, так би мовити, в суб'єктивний локалізм і, як ілюстрацію для своїх тез, виставив особу станіславського єпископа.

Ніде правди діти, журналістська діяльність преосвященного давно вже стала предметом іронічних коментарів не лише в атеїстичних колах. Крутий проримський курс разом з насильною латинізацією греко-католицької церкви виплекує ідеальне підгрунтя для всіляких антирелігійних, зокрема антикатолицьких концепцій серед недругів церкви. І хоч про відверто проримську політику станіславського єпископа ведеться останнім часом чимало непохвальних дискусій по газетах різних напрямків, де потягнення преосвященного відкрито кваліфікується як зрада традиціям української католицької церкви, проте єпископ не вгаває у своїй антинародній діяльності. В приступі нестримного підлабузництва до урядових чинників він у своїх політично-філософських роздумах дійшов до того, що назвав Польщу бичем божим, яким провидіння повеліло бити українців за їх провину, а жонатих католицьких священиків порівняв дослівно до жеребців, биків і свиней.

І як же ж тут берегти авторитет української церкви, коли сам єпископ дискредитує її?

Було це наболіле питання для священичого стану всенької Станіславщини тим болючіше, що безнадійне. Одна смерть могла б покласти край шкідливій, треба щиро визнати, діяльності єпископа. Та бог знає, що чинить, бо сказано у Матфія: «Не думайте, що я прийшов принести мир на землю. Я не прийшов принести мир, а меч».

Латинізація, міркує отець Ілакович, це стара болячка української церкви. Завжди українська церква була більмом в оці різних її непрошених та небажаних опікунів. Коли заглянемо в історію (а історію церкви отець Ілакович знав ліпше, ніж історію свого народу), то ще внук Данила Галицького старався про окрему митрополію для Галицько-Волинського князівства. Царгород не пішов йому на руку. Либонь, через чисто адміністративні клопоти царгородський патріарх не погодився на дві митрополії на Україні — у Києві і Львові. Щойно коли Польща загарбала галицьку землю, патріарх, з страху перед латинізацією української церкви, назначає на Львів окремого митрополита.

Король польський Ягайло скасовує галицьку митрополію. Відтоді галицька українська церква де-юре підлягає київському митрополитові, а де-факто управляє нею намісник київського митрополита, якого іменує латинський львівський архієпископ.

І так сто п'ятдесят років галицька українська церква була фактично без голови, бо київський митрополит зовсім відсахнувся від неї, а правили нею латинські архієпископи через своїх намісників. Помічники латинських єпископів і польського уряду не дбали нітрохи про розвій української православної церкви. Вони старалися хіба, щоб якомога більше витягнути з неї матеріальних користей. Українське духовенство, неосвічене, зубожіле, без прав і авторитету, скотилося до рівня простолюддя в побуті. Священики нерідко одружувались з простими, темними селянками, а діти їх, замість пнутися вище по ієрархічній драбинці, скочувалися вниз. Таке духовенство було часто предметом посміховища серед людей іншої віри.

Тому не дивниця, що українська інтелігенція і аристократія, соромлячись низького життєвого рівня своїх священиків, масово стали переходити на латинський обряд. Та Ілаковичі, хоч були серед них і вельможі, залишились вірними своїй українській церкві і не покинули її в чорну годину. «Цей історичний факт не вадило б декому і пригадати», — подумав отець Ілакович, власне, не маючи нікого конкретного на оці.

Пробіг очима ще раз по газеті й спересердя вдарив нею об поруччя східців! Вони можуть писати, що їм до вподоби, оті невігласи в історії церкви, а історична правда залишиться правдою: унія набрала політичного звучання щойно тоді, коли Польща почала війну з Швецією, Росією і турками. Сама ідея унії — як учили колись отця Ілаковича ще в семінарії — зародилася з чисто економічних мотивів. Один з намісників патріарха, єпископ Терлецький, бажаючи набути собі популярності серед львівського міщанства й купецтва, звільнив багато церковних братств од залежності від українських єпископів, що нанесло великі матеріальні збитки українській православній церкві і підірвало її авторитет серед вірних. Отоді-то й зродилася ідея про унію, мовляв, папа римський нарешті зрівняє у правах і привілеях українську греко-католицьку церкву з римсько-католицьким костьолом.

Як показала дійсність, до рівноправності ніколи й не дійшло (та, мабуть, і не дійде), а в історії української церкви почалася кривава боротьба між з'єднаними (уніатами) і нез'єднаними (православними).

Проте, — веде далі свій монолог Сидір Ілакович, абстрагуючись від всього, — які таланти видав той період!

Іван Вишенський!

Сидір Ілакович і незчувся, як