Оскар Уайлд - Портрет Доріана Ґрея

в мистецтві. І чим винахід олійних фарб був для венеційців[5], чим обличчя Антіноя[6] було для пізньогрецької скульптури, тим обличчя Доріана Ґрея стане колись для мене. Це не тільки тому, що я роблю з нього ескізи й начерки, що я малюю його портрети. Ясна річ, це все так. Але він для мене далеко важливіший, ніж модель чи натурник. Я б не сказав, що я невдоволений тими своїми роботами або що Доріанова врода не підвладна мистецтву. У світі немає нічого такого, щоб мистецтво не могло його передати. І я знаю — те, що я створив після знайомства з Доріаном Ґреєм, непогано виконане, і воно найкраще в моєму доробку. Але якимсь дивним чином — хтозна, як би це тобі пояснити? — врода його неначе пробудила в мені зовсім новий метод творчості, зовсім новий стиль. Я тепер інакше дивлюся на світ, інакше про нього думаю. Я тепер можу відтворювати життя такими засобами, що раніш були приховані від мене. «Мрія про форму, плекана в дні панування думки…»[7]. Забув, чиї ці слова… От саме цим став для мене Доріан Ґрей. Сама лише присутність цього хлопця — мені він видається ледь старшим за хлопця, хочнасправді йому вже минуло двадцять, — сама лише присутність… А! Чи ж ти можеш збагнути, що все це означає? Позасвідомо він окреслює для мене обриси якоїсь нової школи — школи, що мусить сполучити в собі всю пристрасність романтичного духу і всю досконалість духу давньої Еллади. Гармонія душі й тіла — які вагомі ці слова! У нестямності своїй ми роз’єднали їх і винайшли вульгарний реалізм та яловий ідеалізм. О Гаррі! Якби ти знав, що таке Доріан Ґрей для мене! Пригадуєш отой пейзаж, за який Еґнью пропонував мені такі величезні гроші, але я відмовився? Це одна з найкращих моїх картин. А чому? Тому що коли я малював її, Доріан Ґрей сидів обік мене. Від нього немовби спадав якийсь непомітний вплив, і вперше в житті я побачив у звичайному лісовому краєвиді те диво, яке марно шукав раніше.

— Безіле, це таки справді захопливо! Я мушу побачити цього Доріана Ґрея.

Голворд підвівся і пройшовся по садку, а потім повернувся назад.

— Розумієш, Гаррі, Доріан Ґрей для мене просто збудник у творчості. Ти, можливо, не побачиш у ньому нічого. А я бачу у ньому все. Адже ж якраз найбільше він присутній у моїх творах тоді, коли не його я зображую на полотні. Я ж казав тобі — Доріанів образ наче відкриває переді мною нову манеру малювання. Його я знаходжу у вигинах певних ліній, у чарівності й ніжності певних кольорів. Оце й усе.

— Тоді чого ж ти не хочеш виставляти його портрет? — спитав лорд Генрі.

— Та тому, що в цьому портреті мимоволі відбилося моє… ну, сказати б, мистецьке обожнення образу Доріана. Певна річ, він нічого цього не знає і не знатиме — я зовсім не кваплюся говорити йому про це. Але люди могли б угадати правду, а я не збираюсь оголювати душу перед їхніми хтивими очима. Я ніколи не покладу своє серце їм під мікроскоп. Ось так, Гаррі, — занадто багато вклав я своєї душі в цей портрет, занадто багато…

— Поети не такі дражливі, як ти. Вони знають корисність пристрастей для публікації. У наш час розбите серце витримує безліч видань.

— Я їх зневажаю за це! — вигукнув Голворд. — Митець повинен творити прекрасне, але не повинен у нього нічого вкладати зі свого власного життя. В нашу добу люди тлумачать мистецтво як різновид автобіографії. Ми втратили абстрактне почуття краси. Колись я покажу світові, у чому воно полягає, і хоча б задля цього світ ніколи не побачить мого портрета Доріана Ґрея.

— Гадаю, що ти помиляєшся, Безіле, але не хочу сперечатись. Суперечки — лише для недолугих умів… Скажи-но, а Доріан Ґрей дуже любить тебе?

Художник задумався.

— Я йому подобаюсь, — відповів він після паузи. — Так, я йому подобаюсь. Звичайно, я його безбожно улещую. Мені це чомусь приємно — навіть коли я кажу йому такі речі, за які пізніше каятимусь. І він здебільшого дуже лагідний зі мною — ми сидимо удвох цілі години у мене в студії і розмовляємо про тисячі речей. Однак часом він буває страшенно бездумний і, здається, навіть з радістю завдає мені болю. В такі моменти я відчуваю, що моя душа для нього — це наче квітка в петельці, наче маленька оздоба, що тішить його марнославність один лише літній день…

— Дні влітку довгі, — упівголоса промовив лорд Генрі. — Мабуть, він тобі обридне раніше, ніж ти йому.

Хоч як жаль, але це так: Геній живе довше, ніж Краса. Ось чому ми всі ладні на будь-які жертви, аби збагатити свій розум. В шаленій боротьбі за існування ми прагнемо бодай щось мати тривке й постійне і тому натовчуємо собі голови мотлохом різних фактів у марній надії втримати своє місце в житті. Високоосвічена людина — ось сучасний ідеал. А голова такої всебічно освіченої людини — це якийсь жах. Це наче крамниця лахмітника, ущерть напхана допотопним дрантям і порохном, де все оцінюється понад свою істинну вартість… Справді, Безіле, я думаю, що він тобі обридне раніше, ніж ти йому. Одного чудового дня ти глянеш на свого друга — і він здасться тобі трохи негармонійним, або ти не вподобаєш відтінку його шкіри, або ще чогось. В душі ти гірко дорікатимеш йому, і на повному серйозі подумаєш, що він повівся з тобою зле. У наступні його відвідини ти будеш уже зовсім холодний і байдужий. Страшенно шкода, що все це станеться, бо воно змінить тебе. Те, що ти розповів мені, — чистісінький роман, мистецький роман, так би мовити. А найгірше в усякому романі — що після нього людина стає така неромантична.

— Не кажи так, Гаррі. Образ Доріана Ґрея запанував наді мною на все життя. Ти не можеш відчути того, що я відчуваю, — ти занадто мінливий.

— Е, любий Безіле, якраз через це я й можу тебе зрозуміти! Ті, що зберігають вірність у любові, знають лише тривіальний її бік; невірні — ось хто пізнає любовні трагедії.

Діставши сірника з витонченої срібної коробки, лорд Генрі запалив цигарку. Вигляд при цьому він мав такий, ніби в його фразі вмістилася мало не вся життєва мудрість.

Між зеленим, наче лакованим листям плюща з цвірінькотом