Максим Іванович Кідрук - Бот

— Господи! Трахайте мене, а я поплачу! Ви тільки погляньте!.. Дзеркальце! Ха-ха-ха! — гоготав він, ляскаючи долонями по керму. — Ну я… я не можу! Дзер-каль-це! Ха-ха-ха!

Не перестаючи пирскати, Текіто звів очі на дорогу і помітив хлопчика. Придивився — точно пацан. Ніби юний, але високий і м’язистий. Спортсмен чи щось таке. Пацан був голий, якщо не рахувати сірувато-чорних спортивних плавок, що обтягували стегна.

Текіто труснув головою. Примара не зникала. Певна річ, Текіто тільки-но по самі вуха обдовбався марихуаною. Та все ж хлоп був не настільки вмазаний, щоб не розкумекати, що мчить на дитину. І він би загальмував чи хоча б спробував об’їхати, якби не кричуща незв’язність та химерність побаченого.

«Білошкірий хлопчак у самих трусах посеред пустелі за сотню кілометрів від житла, — міркував Текіто, — це маячня. Єресь якась. Такого, на хрін, не буває!» Ще більше збивала з пантелику поведінка малого. Будь-яка реальна істота, на яку пре багатотонна вантажівка, намагатиметься щонайскоріше забратися зі шляху. Аж ніяк не стовбичитиме на місці. Саме через це Текіто Рейес скороспішно припустив, що перед ним галюцинація — хворобливий образ у його мозку, спричинений курінням чортового зілля. Оскільки таке трапилося з Текіто вперше, він шугнувся, ледь не напудив у штани, після чого різко, по-дівчачому заверещав:

— А-а-а-а-а! — і натиснув на педаль газу…

Потужний удар витверезив його. Кермо вилетіло з рук; двигун харкнув, подавившись. Машина рвонула праворуч — у незайману пустелю.

Зрештою вантажівка спинилась, задерши носа на пагорбку. На узбіччя, шурхочучи, посипались камінці. Відтак стало тихо. Після оглушливої музики та ревіння мотора тиша паралізувала Текіто. Якби йому не було так страшно, він би подумав, що вже дав дуба.

Кілька секунд Текіто очманіло роздивлявся павутину тріщин у лівому нижньому куті лобового скла. Потім тремтячими руками запустив двигун і ввімкнув фари. Нічна пітьма впевнено наступала зі сходу, і Текіто чомусь страшенно не хотілося залишатися сам на сам із тим, що він збив, у суцільній темряві. Дирчання мало заспокоювало, зате фара запрацювала. Щоправда, лише одна — права.

Чилієць вивалився з кабіни і на ватяних ногах вибрався на шосе. Ліворуч, неподалік від місця зіткнення, посеред уламків скла, шматків металу з решітки радіатора та бурих плям крові лежав білобрисий хлопчик. Текіто, схлипуючи, підійшов до нього.

— Білий! — опустився навколішки водій. — Срати мені й плакати, я грохнув білого чувака!

Притримуючи голову хлопчика однією рукою, чилієць сторопіло дивився на заляпану кров’ю шкіру, скуйовджене русяве волосся і нерухомо вирячені очі, що мертво впиналися в байдуже небо. З численних ран на накачаних грудях та животі малого сочилася кров.

Текіто несподівано усвідомив, що його знову посадять. І цього разу надовго.

— Він білий… — шепотів горе-шофер, погладжуючи пальцями світлі пасма. — Чорт забирай, білий! Такий білий, що аж… — Несподівана здогадка штрикнула його в самісіньке серце: — …турист! Хлоп нетутешній! — і тоді Текіто реально запанікував: — О боги, я вальнув туриста!!!

Замочити білошкірого мандрівника в регіоні, де тільки-тільки почав зароджуватися туризм… Та за таке його не просто посадять. Його спалять живцем, лінчують, четвертують, після чого рештки згодують вухатим пустельним лисичкам.

Витягнувши шию, Текіто озирнувся. Сонце сіло за піщаними перекатами на заході. Дорога в обидва боки стояла порожньою. Тільки вітер шарудів піском і зрідка зітхала, вітаючи нічну прохолоду, потріскана земля. Навкруги — ні душі. Огидна й слизька, мов земляний хробак, думка заповзла перекупнику в мозок. «Відтягти метрів на триста від дороги. Тіло, ясний перець, шукатимуть, але пустеля вміє зберігати таємниці».

Чилієць ще раз злодійкувато роззирнувся. Горизонт був порожній.

Текіто рвучко нахилився, схопив мертвого хлопчика під пахви і потягнув у пустелю на захід від дороги. Хлопчик виявився страшенно важким. Добре треновані м’язи завжди важчі за драглистий жир. Через хвилину чилієць захекався так, що аж в очах померкло.

— От кабан! — вилаявся Текіто, стираючи піт з лоба. — Наче зі свинцю відлитий.

Хвилину чи дві він віддихувався, присівши навпочіпки, після чого поволік тіло далі, час від часу сторожко зиркаючи навкруги.

— Господи, тільки б ніхто не проїжджав, — руки Текіто тремтіли, як у неврастеніка. — Господи, благаю, зроби так, щоб ніхто не з’явився на дорозі.

Темрява густішала. Разом з нею гострішали звуки. Машина зникла за пагорбом, проте холостий туркіт двигуна та розмите світло фари виказували її місцезнаходження.

Відтягнувши хлопчину на достатню відстань, Текіто спинився і довго відсапувався. Руки та шорти чилійця почорніли від крові. Нічого, випере вдома.

Він заспокоївся (наскільки це було можливо в такій ситуації) і зібрався рушати назад.

— Пробач, малий, — кинув Текіто наостанок. — Я не хотів. Просто… так вийшло.

Несподівано хлопчик поворухнувся. Чилієць зойкнув і ледь не закаляв штани (вдруге за вечір — хай йому!), але зразу розкумекав, що мертві не ворушаться. Отже, кремезний голопуцьок живий! За мить русявий хлопчина скубнувся вдруге, а з його уст злетів стогін. Рани на животі закровили.

— Гівнюк! — заверещав Текіто. — Ти не здох! — а тоді задер руки і прокричав у темряву, звертаючись до Господа, якого щойно так палко просив прибрати всіх небажаних свідків з дороги: — Ну ти тільки подивись — він не сконав, сучий син! Мазефакер!

Хлопчик відкрив рота і беззвучно поворушив губами. Його очі ожили. Якийсь час вони хаотично метушилися, аж поки не сфокусувались на обличчі Рейеса. Зіниці звузились, а по набряклих білках розплилась чорнота. Малюк глипав на чилійця з несамовитістю, геть не властивою дванадцятирічному хлопчику, якого щойно ледь не закатали в асфальт. З очей віяло чимось потойбічним, точно не людським, через що від погляду мали б хапати дрижаки. Проте сонце вже закотилося за небокрай, прохолодна пітьма заливала простір, і в сутінках Текіто Рейес не приглядався до обличчя збитої дитини.

— Бляха, і що тепер з тобою робити? — схопився Текіто за голову. — Краще б ти відкинувся, чесне слово!

Скрадливий внутрішній голос підступно зашептав: «Залиш його… Покинь вилупка… І він помре».

Закусивши губу, перекупник задер голову і втупився у порожнечу над головою, де поступово, одна за одною вмикалися безпристрасні цятки зір — єдині свідки його злочину.

Текіто був ще тим гендлярем. Текіто був злодюжкою і дебоширом. Можливо, колись він перетвориться на кінченого наркомана, оту «недолугу мавпу з одностороннім квитком до пекла». Проте вбивцею Текіто Рейес не був і ставати ним не збирався. Попри те, що цього його не вчили, чилієць тямив: стати душогубом — це гірше, ніж підсісти на героїн. Це навіть гірше, ніж податись в адвентисти чи до свідків Єгови.

— Краще б ти здох! — процідив водій, опустився навпочіпки і,