Пітер Хьог - Тиша

Він викотився на середину кімнати.

— Асто, — промовив він. — Тільки без рук!

Вона намагалася триматися від нього подалі, але їй це не вдавалося. Тіло його відлетіло убік, а присутнім здалося, що то вона штовхнула його ногою. Він ударився об велосипед, і той перекинувся на нього. Вона схопила велосипед. Збоку це виглядало так, ніби вона відірвала Каспера від підлоги і стукнула його об одвірок.

Вона рвонула на себе двері. Можливо, вона хотіла вийти, можливо, вона хотіла покликати на допомогу, але тепер усім здалося, що вона викинула Каспера до приймальні. Підбігла до нього. Схопила його за руку. Він примірився до дверей і вдарився спочатку об одну з половинок, потім об другу.

Двері відчинилися. Увійшли двоє людей. Ще декілька з’явилися з інших кабінетів. Оле Лукоє теж простував до них.

Каспер підвівся. Обсмикнув піджак. Дістав з кишені ключі, відчепив од низки один ключ, кинув його на підлогу перед жінкою.

— Ось, — вигукнув він. — Забери! Повертаю!

Вона відчула на собі погляди колег. Потім кинулася до нього.

Але знову не встигла нічого зробити. Старший чернець схопив її за одну руку, Мерк — за другу.

Каспер відступив до дверей, що вели на сходовий майданчик.

— Моє тіло, Асто, — зауважив він, — ти, хоч би там що було, конфіскувати не можеш.

Щоб вийти на сходи, треба було проминути двері із загартованого скла поруч із будкою. Залишивши їх відчиненими, Оле Лукоє вийшов услід за Каспером на сходовий майданчик.

Каспер попорпався в кишені, шукаючи клаптик паперу, але не знайшов нічого, крім стокронової купюри. Поклавши її на скло, він написав: «Я змінив номер телефону, поміняв замок. Каблучку поверну тобі. Не шукай мене. Каспер».

— Це для Асти, — сказав він, — як називається цей ваш заклад?

— Відділ N.

Ніякої таблички на дверях не було. Він простягнув купюру молодикові. Йому було під тридцять. Каспер із сумом подумав про ті страждання, які чекають на цю молоду істоту. Таж ніяк не підготуєш таких, як він, ані від чого не захистиш. Найбільше, що можливо, — це спробувати на одну мить обережно дати їм доторкнутися до власного гіркого досвіду.

— Все минає, — мовив він. — Навіть любов завідувачки відділу.

Вулиця Кампмансґаде була сиза від морозу. Але коли він ступив на хідник, на нього впав пронизливий промінь сонця. Світ усміхався йому. Він капнув краплину чистої води в отруєну криницю смутку, перетворивши її тим самим на цілюще джерело. Як дуже влучно написав Максим Горький про великого клоуна-дресирувальника Анатолія Анатолійовича Дурова.

Він хотів був побігти, та ледве не впав. Він нічого не щ уже двадцять чотири години. На розі з Фарімаґаде була чи то крамничка, чи то лотерейний кіоск; він насилу відчинив Двері.

Крізь розставлені на полицях віялом порнографічні журнали він міг спостерігати за вулицею — вона була порожня.

До нього підійшов продавець. У Каспера зоставалася ще одна купюра в кишені, йому слід було б купити колу і сандвіч, але він знав, що не зможе їсти, зараз не зможе. Замість цього він купив лотерейний білет — на одну восьму частину номіналу у разі виграшу.

На протилежному боці вулиці з’явилися ченці. Вони бігли, але якось нерішуче — обидва ще не отямилися від того, що сталося. Вони роззиралися навсібіч. Старший говорив по мобільному телефону, здається, зі своєю матір’ю. Потім вони сіли у велике «рено» і від’їхали.

Каспер почекав, поки на зупинці біля залізниці зупиниться автобус. Тоді перейшов Фарімаґаде.

Пасажирів було багато, але він знайшов вільне місце на задньому сидінні і забився в куток.

Він знав, що насправді не дістав ніякої реальної переваги. Йому бракувало музики, чогось остаточного. Він почав наспівувати. Жінка, що сиділа поруч з ним, відсахнулася. Та хіба можна було на неї ображатися? Він співав фрагменти з початку Токати ре-мінор. Не тієї, доричної, а написаної Бахом у молодому віці. Він намацав лотерейний білет. Данська державна лотерея — явище дивовижне. Виграші великі. Шанси виграшу — один до п’яти. Відсоток виплат — шістдесят п’ять. Одна з кращих лотерей у світі. Лотерейний білет був утіхою. Маленьке компактне поле надій. Маленький виклик всесвіту. Цим лотерейним білетом він провокував Всевишнього. Щоб він продемонструвавши існує він насправді. Щоб виявив себе у вигляді виграшу. Посеред безрадісної статистичної квітневої неймовірності.

3

Для звичайного слуху й свідомості Копенгаген з усіма своїми передмістями розкинувся в горизонтальній площині в різні боки від центру міста. Та Касперові завжди здавалося, що місто розташоване на внутрішньому боці воронки.

Вгорі, біля краю, там, де світло, і повітря, й морський бриз, що шелестить у кронах дерев, розташовані Клампенборґ і Селлеред, ну й, можливо, Хольте й Вірум. Уже біля Баґсверда і Ґладсаксе починається спуск, а десь у глибині міститься Ґлоструп. Над пустелями його скромних одноповерхових котеджів розлягається клаустрофобічна луна. Ґлоструп й Відовре — це переддверя Амаґера, а там уже й зовсім починається фанова труба.

Знаменита польська черниця Фаустина Ковальська якось сказала, що коли старанно молитися, то можна і в Пеклі влаштуватися з усіма вигодами. Раніше Каспер завжди гадав, що ця свята казала так, бо ніколи не бувала в Ґлострупі. Тепер він прожив тут шість місяців. І полюбив це життя.

Він любив гриль-бари. Танцювальні школи джитербагу. Юних послідовників «Ангелів пекла». Похоронні бюро. Ковбасу для смажіння у вітринах м’ясних крамниць. Дисконтні магазини. Незвично освітлені палісадники. Екзистенціальний голод на обличчях, які траплялися йому на вулицях, голод на сенс життя — йому самому це було не чуже. Й іноді це пізнавання цілковито протиприродно робило його щасливим. Навіть зараз, на краю прірви. Він вийшов з автобуса на головній вулиці Ґлострупа, неймовірно щасливий, але страшенно голодний. Так далі тривати не може. Навіть Будда й Ісус постались лише тридцять-сорок днів. І потім казали, що більше — це вже не смішно. Він зупинився біля китайського ресторану на розі Сіеставай і непомітно зазирнув усередину. Сьогодні працювала старша дочка. Він увійшов до ресторану.

— Я прийшов попрощатися, — сказав він. — Отримав запрошення. З Бельгії. Цирк Карре. Вар’єте «Зебрюґґе». Потім американське телебачення.

Вона схилилася над барною стійкою.

— Наступної весни я приїду по тебе. Я куплю острів. Поблизу від Рюу Кюу. Побудую для тебе пагоду. Біля дзюркотливого джерела. Біля порослих мохом скель. Досить стояти біля фритюрниці. Ми дивитимемось, як сідає сонце, а я імпровізуватиму.

Він схилився до неї і заспівав:

Місяць квітневий в росі заблукав.

Змок до рубця, а проте не зважає.

Лютню із