Михайлина Омела - Мертва кров

— Мабуть, цього не хотів Бог.

Потім Інна Іванівна плакала, щось говорила французькою мовою, тричі вистрибувала на ходу. Сергій Олексійович вистрибував услід за нею, брав на руки, садив у фаетон і знову обіймав за плечі…

Вони під’їхали до будинку. Сергій Олексійович допоміг дружині зійти, розплатився з візником. І коли вони вже підійшли до власного під’їзду, у Орлова, людини врівноваженої і розсудливої, раптом похолола спина. На сходах під’їзду, на мозаїчному написі англійською мовою «Welcome» димілася ледь захолола калюжа крові. Інна Іванівна знову якось відсторонено глянула на чоловіка і сказала:

— Кров… буде багато крові…

V

Дівчина з величезною валізою швидко йшла вулицею. На ній були довга хутряна шуба і шапка з хвостів російської чорнобурки, які вона знайшла у одній з шаф своєї останньої жертви, пані професорки. Дівчина не відчувала ні втоми, ні ваги свого багажу. І хоча вона вже почала звикати до своєї надприродної фізичної сили, все ж почуття якогось дискомфорту не полишало її. «Можливо, крім крові, моєму організмові потрібне ще щось. Там, на кухні, можна було б чогось пошукати з’їсти», — розмірковувала вона. Ні, це не голод. Вона прихилилася до якоїсь стіни, і несподівано її знудило. Кров розхлюпалася яскравою плямою по мозаїчному майданчику перед чиїмись дверима. І раптом вона пригадала: «Я ж вагітна, а це — токсикоз, проблема майже всіх вагітних жінок. Як же я забула про це! Отже, дитина вижила і я повинна подбати про неї. А це означає, що потрібно вдвічі більше крові й удвічі буде більше ризику…»

Вона розуміла, що, доки живота не видно, проблем з кров’ю не буде, адже серед чоловіків багато шукачів пригод.

Але в останні тижні перед пологами буде проблемно. Та вона щось придумає, вигадає. Кажуть, що обережні і розумні опирі живуть десятки років.

Вона приклала сніг до чола… Позаду почулося форкання коней і калатання дзвоників. Це був фаетон. Побачивши заможно одягнену жінку, візник зупинився, але коні чомусь стали дибки, заіржали і рвонули вперед. Візник-велетень потяг упряж з усіх сил, і коні завмерли.

— Куди накажете, пані?

Вона нічого не відповіла, але зупинилася. Візник зіскочив і допоміг їй сісти у фаетон. Коні знову спробували смикнутися уперед, але він їх притримав, потім схопив валізу, та відразу підняти її не зміг: вона виявилася значно важчою, ніж він собі уявляв. Нарешті, хекнувши, підняв її й поставив біля ніг дівчини.

— Але ж і важка ваша валіза! І як ви її несли?

Відповіді не було.

Візник сів до коней і підняв батіг. Він був збитий з пантелику і мовчазною клієнткою, і тим, що коні тремтіли чи то від дикого страху, чи то від холоду.

— То куди ж ми їдемо? — запитав він.

Вона вже знала, куди поїде. Тітка, яка вирушила до Баден-Бадена доживати віку, перед від’їздом залишила їй ключі від свого одноповерхового будинку.

— Я, мабуть, сюди вже не повернуся, — сказала вона тоді. — А будинок цей я залишаю тобі у спадок як посаг. Тож і доглядай за ним. Будинок повинен мати господаря.

До будинку було ще далеко. Візник ледве стримував коней:

— Та що це з ними? Сказилися, чи що? І несе їх так, наче зграя вовків за ними біжить. А заметіль яка!

Але дівчина мовчала. Ще трохи проїхали, і візник знову спробував завести розмову:

— Ось перед вами пару одну додому довіз. Чоловік високий такий, гарний, справжній пан, і голос приємний. А жінка — маленька, лице красиве, але дуже, видно, важкий характер. Всю дорогу сварилася, плакала, з фаетона вистрибувала. Дякувати Богові, стільки снігу намело, що не страшно й стрибати, а чоловік все її заспокоював. Я не люблю чужі розмови підслуховувати, та все ж цікаво було, що у них там сталося. Але говорили вони, мабуть, французькою. А наш брат французькій не навчений. Хоча вони не французи були, ні…

Дівчина мовчала. А балакучому візникові, який був трохи напідпитку, раптом прийшла в голову страшна думка: «Уже північ. Ніде й нікого. Зараз звернемо з головної дороги, і десь на повороті її можна буде чимось бахнути і пограбувати…»

Він повернувся до дівчини, заміряючись, як краще це зробити, і враз холод пробіг по його спині. У темряві очі дівчини світилися червоними вогниками. «Відьма! — зрозумів він раптом. — Ой, ні, на сьогодні з мене досить. Ось довезу її й відразу — додому! Нап’юся і спати ляжу…»

А вона все мовчала. І згадувала, як два роки тому в Швейцарії, у вокзальному ресторані, куди вона зайшла разом з тіткою, їх познайомили з Венчеславом Боголюбським: високим, блакитнооким чоловіком, який повертався додому з Німеччини. Молодий аристократ сподобався Єлизаветі.

Сподобався він і тітці.

— Ти, Єлизавето, гарна партія для нього — генеральська дочка, — казала вона вже у поїзді.

— Та що ви, тьотю! Я ще не думаю про заміжжя…

— Дурненька, от якби я була на твоєму місці…— тітка не закінчила цієї фрази жодного разу.

Вже пізніше Єлизавета дізналася про найголовніше — Венчеслав був одружений, а отже, для неї не було жодної перспективи. І все ж доля подарувала їм ще одну, фатальну, зустріч. Це було у Петергофі минулого року. Весь бомонд з’їхався на бал, а десь опівночі Єлизавета побачила, як до зали увійшов Венчеслав разом з дружиною та якоюсь дівчиною. Їх представили його імператорській величності та імператриці. Потім усі танцювали, розважалися, пили вишукані вина з імператорських погребів… Венчеслав, згадавши про давню зустріч з Єлизаветою, запросив її на танець. Вони довго кружляли у вальсі, а потім Єлизавета, ледве стримавши сльози, вибігла із зали і довго бігла парком. Він наздогнав її, обняв, підняв на руки, щось шепотів, ніжно цілував, і вона, вже нічого не тямлячи, віддалася йому там, у якійсь альтанці. А ще, коли вже все було позаду, Єлизавета запам’ятала, як він раптом знову, з якимсь уже не любовним шалом, почав цілувати її в шию, в горло… І саме цієї миті якісь поручики зі своїми дамами весело вбігли до альтанки. В їхніх руках палали смолоскипи. Побачивши розгублених закоханих, вони вибачилися, а потім, сміючись, підхопили їх, запрошуючи до нових розваг. Там вона його й загубила…

Вранці ні Венчеслава, ні його дружини Єлизавета вже не побачила. І ніхто не міг сказати їй, коли ж вони поїхали. Зрештою, запитувати було незручно.

Повернувшись до Москви, вона зрозуміла, що вагітна. Довго вагалася, чи їхати до Венчеслава, адже треба було вирішувати, що робити з майбутньою дитиною. Нарешті зважилася. У Петербурзі