Erleen Nord - Узурпація: Євіанна, Erleen Nord

Розділ 30. Возз'єднання

З погляду Діани

 

— Вибач, мамо, я забула твоє ім’я та обличчя, — ці слова вирвались з мене швидше, ніж я відкрила очі.

Час у тих світах, де нескінченний ліс або темрява і попіл, йшов зовсім не так, як у цьому. Він тягнувся повільно та довго. Можливо, я провела там десятки або ж і сотні років, чого вистачило, щоб я забула дещо важливе для себе. Скоро може дійти до того, що я забуду своє дитинство та людей, що з ним пов’язані.

Оглянувшись навколо я помітила, що сонце вже почало вставати, все більше освітлюючи кімнату Бразда. Сам князь лежав поруч зі мною, так і померши намагаючись з останніх сил прикрити рану на шиї.

Його мертві очі досі дивились на мене із ненавистю, чи може навіть заздрістю. Та в мене виникло дивне відчуття, наче у цій кімнаті був ще дехто. Я відчувала її присутність та холод на своїх вустах. Я спробувала доторкнутись до губ пальцями, але моя рука вдарилась об щось на моїх грудях. Мій погляд опустився на руків’я меча, що досі стирчав із мого тіла, прибивши мене до підлоги як муху. Я не відчувала в ньому чогось чужого, наче це була частина мого тіла. Але усвідомлення того, що мене можуть спіймати на місці злочину, змусило мене спробувати вирвати меча із себе, щоб підвестися з підлоги.

Це не було складно, клинок меча покинув моє тіло повільно та безболісно. Лише смоляниста чорна речовина тяглась за ним із моєї рани. Не було зрозуміло звідки вона взялась, з мене, чи може із меча, але вона була дуже холодною, що навіть мені пальці зводило.

Мене почали переповнювати дивні відчуття, але часу на них у мене не було, і я повільно, похитуючись немов п’яна, стала на ноги. Рана на грудях почала затягуватись темрявою прямо на очах, згодом затягнувши діру на шкірі так, наче її й не було. В моїх руках опинився голкоподібний меч, чия гарда зовсім зникла, та чия форма, як мені здалось, теж змінилась із того часу, як його використовував Бразд. Його клинок став трішки більше метра завдовжки.

Я швидко оглянулася по сторонах та підібрала свої речі, особливо довго шукаючи арбалет, що залетів за якийсь короб. Меч я вирішила тримати в руках на випадок зустрічі з вартовими.

Надворі вже світліло, а мені ще потрібно було якось вибратись із замку та дістатись до корчми, де залишилися мої речі та кінь. Вибиратись краще за все було б через те ж саме вікно, через яке я сюди й пролізла, а тому я попрямувала до дверей. Вже виходячи з кімнати я помітила, що біля мертвого князя було щось написане на підлозі кров’ю. Розібрати ту мазанину було складно, але і так було зрозуміло, що там щось про надісланих Імперією вбивць. Мабуть, саме за одного із них мене і прийняв Бразд. Спершу я хотіла затерти напис, але, подумавши, вирішила, що це могло б відвести від мене очі солдат князя, що неодмінно будуть шукати тих вбивць серед дорослих.

Спустившись на нижній поверх я почала йти дуже обережно, але як би не вслухалась, а так і не почула когось. Схоже, князь не дозволяв заходити на верхні поверхи комусь крім одного-єдиного вартового, чиє тіло я поклала біля вікна.

Виглянувши назовні я помітила дуже багато людей, що бродили по площі наче мурахи. Взагалі жодних шансів на те, щоб обережно злізти стіною в той темний та тихий провулок. Та навіть так, це місце було найбезпечнішим, щоб втекти із замку, і вибирати не довелось.  Я дочекалась вітру, що ніс із собою гострий сухий сніг, а як тільки він накрив собою дахи будинків під замком, я спробувала як можна скоріше ухопитись за виступи. Та стіни замку все ще були замерзлими та слизькими, і мої пальці не змогли мене втримати. Я мала ризикнути, щоб мене не піймали та не стратили як вбивцю князя, але тепер я відчула падіння та швидке наближення даху будинку, що стояв прямо під замком. 

Я вдарилась настільки сильно, що вже почала думати про смерть. Біль в ребрах та плечі не змусив на себе довго чекати. Здавалося, що я навіть відчула його до того, як дах піді мною відкинув мене в провулок, прямо на промерзлу землю. Але я одразу підвелась на ноги та, спираючись на меча, повільно пішла до виходу на площу. Я відчувала, що декілька ребер були зламані, і біль в плечі просто вбивав мене, але я мала вийти із Ладомиру та втекти. Я зробила все це щоб вижити, а не щоб загинути при спробі. Кожен наступний крок здавався мені все легшим.

Дивно, та вийшовши на площу я помітила, що біль відійшов, а я змогла йти прямо та приховати під накидкою меча, натягнувши при цьому капюшон на обличчя настільки, настільки це було можливо. Позаду відчинились двері, і чоловік, на будинок якого я так грубо впала, оглянувся по сторонах та направився до того провулку, щоб перевірити, що саме там впало. В такому натовпі він не знайде винуватця, а я тим часом дістанусь куди треба.

Та як би я не намагалася не привертати до себе уваги, а діра від меча в одязі притягувала до себе погляди, особливо почорнінням тканини навколо.

Та дійшла я швидко, і мене так жодного разу ніхто не зупинив, а вартові так і зовсім зустрілись лише один раз, і то вони були зайняті розмовою. Моя чорна кров досі капала із мого одягу, але на щастя її було погано видно на фоні бруду та почорнілого від нього снігу, що під ногами людей перетворювались у справжнє болото. 

В самій корчмі мені не було що робити, особливо враховуючи те, що Славка могла розповісти все батьку. А тому я пішла одразу до свого коня, де вже були всі мої речі.

Відхиливши хвіртку, я поглянула на свою руку, в якій ще не так давно відчувала біль. Я рухала нею без проблем, не відчуваючи дискомфорту, і теж саме можна було сказати про ребра. Я не знала, як саме на мене вплинув цей меч, але я відчувала себе живішою, ніж колись до цього. Але цей холод всередині мене... Це і справді холодно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍