Анна Лерой - Мої сімейні обставини, Анна Лерой

Я поспішаю приєднатися до нього. Сонячні промені проникають в підвальне приміщення зверху, прогріваючи холодні стіни, і легкі пилинки танцюють в повітрі. На лічені миті мені стає легко і спокійно. Ніби поява молодшого брата повернула мене в часі назад. Все, як у дитинстві ...

Та тільки ми не граємо, і нас більше не троє.

— Ти змінилася, — вимовляє Левіс. Хоча хто з нас більше змінився, ще варто визначити.

«Хіба?» — хочу запитати я, але не питаю. Навіщо? Якщо мій брат каже мені про це, то, напевно, саме так воно і є.

Я могла не помітити, що стала жорсткішою або добрішою, спокійнішою або навпаки веселішою, збудженою.  Чи те, що стала сприймати, що відбувається з іншими, близько до серця, чи більш скептично дивитися на світ. Просто для мене мій час заповнений низкою неквапливих або навіть мізерних змін. Вони настільки крихітні, що кінцевий результат зовсім не піддається якомусь вимірюванню з мого боку.

Але ось Левіс, він точно бачить мене вперше після довгого часу. Напевно, щось в мені говорить йому про те, що я стала іншою. Чи, може, брат, який дивиться на мене крізь призму своїх дитячих і підліткових спогадів, всього лише виріс?

— А ти виріс, — тисну плечима у відповідь. Має сенс говорити тільки про те, що я бачу. Наскільки сильні внутрішні зміни, мені поки ще тільки належить дізнатися.

— Так, — посміхається він. — Робота в саду виявилася не такою простою ...

— У саду?

— Хтось повинен піклуватися про бабусин сад. Брату він не потрібен був, дядькові теж не до нього. А садівників там не було з часів батьків.

— Це не означає, що саме ти повинен ...

— Але мені ж все одно нічим зайнятися, — гмикає Левіс.

— Ти раніше писав чарівні картини.

— Так, писав, витрачав час, — він злиться, і його зазвичай безтурботне або розгублене обличчя набуває незвичної для мене суворості. — Краще б прислухався до уроків і, може бути, не сталося б того, що ми маємо.

— Ти не зміг би вберегти Аміра.

— Але заткнув би за пояс дядька і його зграю! — Левіс стискає кулаки.

Я торкаюся його долоней, розтискаю пальці, заспокійливо гладжу обвітрену шкіру, з мозолями і тонкими шрамами. Руки робочого або землероба, але ніяк не Заступника. Що ж, кожен з нас йде своїм шляхом. Мої долоні теж далекі від досконалості, адже зіллєділу майже не вберегтися від опіків і ран.

Втім, у Аміра також вистачало шрамів.

— Що відбувається в палаці?

— Крім того, що дядько віддає тебе в чужі руки?.. Уже третій день у гостьовому крилі живуть дипломати від твого майбутнього чоловіка. Він сам з якогось дива намагався сісти на поїзд і поплутав розклад, так мало не вмер при перетині кордону! Ідіот. Всі обереги несповна розуму?

Левіс нервується, злиться і душить ні в чому не винну серветку. А мені б тільки не розплакатися. Я рада тому, що бачу: нервозності і болючій чесності його слів, його імпульсивності і тому, як він переживає за мене і як розсерджений своїм безсиллям.

— І що оберіг Ф’юрінів, жити буде? Як, до речі, його ім'я?

— Еріх Морест Ф’юрін, — Левіс майже проспівує ім’я, мабуть, намагається наслідувати комусь із дармоїдів дядька. — Відправили його до Вікки першим же поїздом. Спеціальним вагоном ...

— З мереживними фіранками і запорошеними пилом оксамитовими сидіннями? — пригадую я і кривлюсь від неприємних спогадів.

— Так, в ньому завжди було душно і спекотно, і ніс чухався, — брат ділиться нашими спільними враженнями.

Я киваю. Батьки теж не любили це убозтво, але грошей ніколи не було в надлишку, щоб їх витрачати на таку нісенітницю, як ремонт цього вагона. Їм-то користувалися не більше ніж десяток разів на рік.

— Відкладемо в сторону Ф’юріна, — байдуже змінюю тему. Живий — і добре. А чим я вчергове пожертвувала, мені згадувати ні до чого, зараз не час шкодувати. — А крім навали сторонніх, що ще?

— Тебе не хвилює твоя доля?

— Хвилює, але зараз не про це мова! — я відповідаю дуже різко. Левіс, який не очікував такого опору, втрачає всю свою суворість: розгублено кліпає очима і завмирає. Доводиться м'яко погладити його по руці: — Вибач, зі своїми проблемами я розберуся сама, потім. Але мені потрібно знати, з чим я зіткнуся, повернувшись в наш дім.

— Я зрозумів, Лайм. Скажу так: все досить дивно, — хмуриться Левіс. — І це дивне почалося не зараз. Вперше я помітив, що брат став занадто задумливим ще в минулому році. Після твого від'їзду. Я відразу запитав, що не так. Але зрозумілої відповіді не дочекався. Мені хотілося, щоб він мені відповів. Але хто мене всерйоз сприймає? Я ж той самий безглуздий Заступник, який то папір фарбою бруднить, то по коліно в багнюці возиться.

— Він так і не довірився тобі? — я засмучено качаю головою.

— Раніше він так не дивився і так не говорив. Ніби йде гра на життя і на смерть, а не лише поділ влади, — Левіс тре лоб і з видихом зізнається. — Я не зміг терпіти цього і втік в старий маєток. В цьому році в бабусиному садочку цвіли троянди...

— Ти добре постарався, — я його заспокоюю.