Антон Ященко - Ваше ім'я, майоре?

Тому Шаповал завжди був насторожі.

— Я до ваших послуг, герр майоре, — говорив йому Шаповал, — коли потребуєте нашої допомоги, то давайте складемо програму, визначимо дні й години для занять.

— Я-а, так-так, надо програм, будем составіть програм, — погоджувався Майвальд, та на тому все й кінчилось, бо «любитель» України більше не виявляв бажання до навчання.

Альфред Майвальд був небезпечний саме тим, що міг з’явитися несподівано.

Повністю розкрилося обличчя цього «покровителя» мистецтва після того, як за його наказом розстріляли десять заложників за те, що зник солдат — вартовий біля квартири Майвальда.

Месники поклялися: відомстити, ліквідувати небезпечного «друга», щоб і слідів ніяких не лишилося.

Події на фронтах розвивалися з такою швидкістю, що священик Яворовський не встигав стежити за ефіром. Зрання й звечора наводив радіоприймача, подарованого у свій час начальником поліції Курінним, на хвилі Москви й жадібно ловив кожне слово Радянського Інформбюро.

Почувши церковні дзвони, люди поспішали чи то на утреню, чи на вечірню. Йшли здебільшого не для того, щоб поклони бити— кланялися, стоячи навколішках, і хрестилися лиш про людське око, — головна мета: почути новини з фронту.

Яворовському здавалося, що він знає всіх парафіян і знає не тільки в обличчя, а навіть і що вони думають, бо кожний же сповідається йому. І раптом став помічати: церкву відвідує немало й таких, яких вважав переконаними атеїстами.

Що б то могло значити? Запитувати ж молільників недоречно — двері храму божого відкриті для кожного. «Ой, дивися, Миколо’ Гостри ножа та не занадто: лезо вищербиш», — попереджав священик сам себе, йдучи на чергове богослужіння.

Отець Миколай завзято читав проповідь. Але мало було таких, що уважно прислухалися до його співучого голосу. Затамувавши подих, парафіяни чекали на те, що потім пошепки передавалося з уст в уста: зведення Радянського Інформбюро, в якому повідомлялося, що Радянська Армія оточила під Сталінградом понад трьохсоттисячне угруповання ворога й перейшла в наступ на фронті в тисяча п’ятсот кілометрів. «Раби божі», як губка, вбирали в себе кожне слово.

Розповсюдженню добрих вістей сприяли також і листівки, що з’являлися біля зруйнованого театру й на паркані судноремонтного заводу.

Листівки привернули увагу поліції й гестапо. Стражі «нового порядку» кинулися шукати винуватців, заарештували з десяток підлітків, які бігали довкола.

Та слідів ніби не знайдено. Церква, здавалося Яворовському, поки що поза підозрою. Але ж для чого тоді його викликають до коменданта? Подзвонили на квартиру ще зранку: «Сьогодні о другій годині дня на вас чекатиме в комендатурі пан оберштурмбанфюрер Людвіг Шварц». Що б то могло значити? Для чого служитель церкви раптом знадобився окупаційним властям?

Різне спадало на думку Яворовському. Може, хто що ляпнув? Він знав: багато молільників ходять до церкви не з почуття релігійного переконання. Церква ж єдине місце, де ще можна збиратися. Може, серед парафіян є й вивідувачі?

Точно в призначений час помічник коменданта лейтенант Пауль Затлінг запопадливо зустрів панотця біля брами комендатури й привів його до приймальної.

Дізнавшись, що прибув служитель церкви, Людвіг Шварц, який щойно слухав повідомлення начальника поліції Василя Курінного про наслідки нічної облави, враз підвівся і вийшов з-за столу назустріч священикові. Улесливо зустрівши гостя, комендант довго потискував обома руками велику кістляву його правицю.

Підвівся з крісла й начальник поліції Курінний, колишній однокашник Яворовського по духовній семінарії. Але не кинувся, як комендант, назустріч священикові й не розсипався перед ним усмішкою — стояв біля столу й чекав, поки отець Миколай сам підійде до нього.

Священик давненько вже помітив неприязнь з боку Василя Курінного, але не знав, коли саме пробігла між ними чорна кішка, у чому причина такого охолодження. І тепер здалося, що поліцай привітався з ним надто сухо, в очах колишнього однокашника — відверта байдужість.

Раніше Василь Курінний зустрічався з ним не просто, як рівний з рівним, а як людина, з якою він з’їв не один пуд солі. А тепер? Невже поліцейському тумакові стало відомо, що вони йдуть у протилежних напрямках? А може, то просто гра перед начальством, хоче показати своє «я». Для нього ж, лакузи, кожний німець — фюрер.

Комендант ввічливо запросив священика сісти, вибачився, що потурбував його, відірвав, може, від служби божої. Але він, мовляв, не довго затримає панотця, хотів би лише почути від нього дещо про життя-буття його парафіян, про те, як зростає його паства, що говорять молільники, про їх думки, настрої…

Людвіг Шварц грав у чемність, скромність, вибачався перед священиком за те, що звертається до нього з такими запитаннями.

— Звичайно, — ніяково розвів руками, — у всьому воля пастора. Може, ви вважаєте принизливим робити послугу німецькому командуванню? — допитливо дивився на священика. — Коли так, тоді я увільняю вас від цього. Так, так, боронь боже, я не примушую, а тільки прошу, — він посміхнувся, хитрувато блиснувши золотом верхніх зубів.

З хвилину в кабінеті стояла неприємна, підступна тиша. Яворовський стривожився. Йому відоме це комендантське красномовство: говорить, як шовком шиє. Та улесливі його слова нещирі, отруйні.

— Не знаю, що й сказати, пане коменданте, — підняв священик голову. — Питаєте, чи збільшилося парафіян? У Приморську — так, збільшилось. А в Заліссі ж і церква закрита, там поки що немає жодної душі. А про те, пане коменданте, що у людей на думці, сказати важче — в душу не залізеш.

— Гм, — здивувався Шварц. — Кажуть, що пастор серцем відчуває, знає навіть, у кого що на думці.

— Серцем? — погладжуючи рукою широку, красиву бороду, священик пильно глянув на коменданта. — Ні, вельмишановний пане начальнику, серцем не прозирнеш; час такий, пане оберштурмбанфюрер, що люди і від