Лариса Підгірна - Омбре. Над темрявою і світлом

участь у таких оборудках. Звідки мені знати, що то за картина і звідки вона у Вас? Та й ситуація у державі... Як ту картину вивозити? Зрозумійте, я ризикую усім! І безсмертною душею в першу чергу!

Швидкі кроки по кімнаті туди-сюди. Вочевидь, пані Зірка добряче нервувала.

— Чорти б Вас ухопили, отче! — в серцях вигукнула вона. — Я ніколи не відмовляла Вам у допомозі, коли Ви просили! Ніколи не підводила Вас. Гравій, бензин, солярка, цемент... А сьогодні, коли Вашої допомоги потребую я...

На єпископа Кармеллі такий дрібний шантаж не подіяв.

— Ви могли відмовитися від того, аби допомагати дієцезії, у будь-яку мить, — тихо проказав він. — Вас ніхто ніколи не примушував до доброчинності.

Внизу щось зашаруділо, і я ледь не оступилася на сходинці.

Кішка! До мене, плавно вигинаючи спину, наближалася кішка — чорна, з такими ж гострими блискучими очима, як у пані Зірки, наче у цій кішці була її душа.

— Картина чиста, панотче, не сумнівайтеся, — голос пані Зірки зазвучав холодним металом. — Але світити її по всіляких столичних оцінниках я не бажаю, бо вони через одного працюють на СБУ. І якщо Ви мені відмовляєте у допомозі, то я... я... я звернуся до отця Ігнатіуса! Він давно марить ремонтом костелу і з радістю видасть цю картину за священну реліквію. Я завтра ж її відвезу панотцю. До часу. З умовою, що він одразу виплатить мені певну суму готівкою з того, що у нього є, а далі — десять відсотків від усіх паломницьких пожертв. Як гадаєте, скільки коштів ми з отцем Ігнатіусом зберемо на Різдво, виставивши картину для паломників?

— Пані Зірко!

Я розчула у голосі отця Кармеллі пересторогу. Кішка тим часом обвила хвостом мою ногу і зрадницьки нявкнула.

— Пані Зірко, так не можна! — вигукнув єпископ Кармеллі, вже не приховуючи емоцій, та власницю маєтку зовсім понесло.

— Ще й як можна, Ваша превелебносте! Люди сьогодні як ніколи потребують чудес. А ці лицарі на картині чим не уособлення сучасних воїнів? — пані Зірка розсміялася, наче посипала колючими голками. — Як там сказано у Євангелії? Вчора буквально читала: «А взявши чашу і подяку вчинивши, Він подав їм і сказав: „Пийте з неї всі, бо це кров Моя...“» Як бачите, на картині і воїни, і чаша присутні. Чим не ікона-оберіг для військових на Сході? Та я таку легенду для цієї картини вигадаю, що отець Ігнатіус буде мені довіку вдячний! Шкода, що я замість нього покликала сьогодні Вас, отче Кармеллі.

Єпископові наче заціпило.

Будь-якої миті на сходах могла з’явитися служниця пані Зірки, а тут я: стою босоніж, тримаючи взуття у руці, та підслуховую приватні розмови господині маєтку.

— Гаразд, більше я Вам нічого не скажу, — вигукнула пані Зірка роздратовано. У відповідь — стурбоване сопіння панотця.

— Ви не вчините так, пані Зірко! — нарешті вичавив із себе єпископ Кармеллі. — Зрештою, Ви забуваєте, що єпископ дієцезії я і в моїй компетенції не дозволяти такі речі. Це проти усіх правил, людських та Божих!

Та пані Зірка тільки розсміялася.

— Ой, тільки не лякайте мене Божим гнівом, єпископе. Лякана! Ви не посмієте вчинити скандал, бо тоді у чистій воді й сам не вмиєтеся. А воно Вам не потрібно — бруднитися в такому поважному віці. До того ж, знаючи «любов» до Вас отця Ігнатіуса, передбачаю, що він зробить усе, аби Ви більше не почувалися комфортно та спокійно. Адже я часто розмовляю з ним і мені відомо, як отець Ігнатіус прагне реваншу над Вами, бодай морального. А якщо я запропоную йому ще й матеріальну вигоду...

Я не бачила виразу обличчя пані Зірки і отця Кармеллі, але мені здалося, що господиня маєтку у цій суперечці могла святкувати перемогу.

— До того ж це не єдиний вихід! — продовжувала вона. — Пані Дзигальська, директорка архіву, привела до мене дівчину, науковця. Вона знає одного пана, що добре мені заплатить за це полотно. Та я не думаю, що Ви захочете втратити таку нагоду — придобритися перед своїми старшими отцями. У Вас же безперечно є такі священики, яких би зацікавили подібні раритети! Або ж я попрошу допомоги в отця Ігнатіуса, як і обіцяла, і Ви не посмієте зупинити мене. Вам же не потрібен скандал! — викладала свої аргументи пані Зірка далі. — А хочете... — додала безапеляційно вона, — я влаштую невеличкі археологічні розкопки у підвалах Домініканського костелу, і цю картину студенти виявлять замурованою у стіну... Ви ж не посмієте сказати привселюдно, що та знахідка — фікція. І не сумнівайтеся, ми з отцем Ігнатіусом зуміємо все обставити як слід!

Якщо єпископ Кармеллі і не здався внутрішньо, то слова його були вельми погідливі.

— Які дурниці Ви кажете! Зачекайте! — раптом проказав він. — Здається, я знаю вихід, пані Зірко. Вихід, який би міг влаштувати Вас повністю, себто цілком.

— Але найперше цей вихід влаштовував би Вас, чи не так, отче? — господиня маєтку, мабуть, всілася в крісло, бо її нервові кроки по кімнаті стихли.

Тим часом кицька знову нявкнула, а мені вдалося вивільнити ногу зі спіралі її хвоста.

— Оцей молодий священик, — продовжував єпископ Кармеллі, — у супроводі якого я, нічого не підозрюючи, прийшов до Вас як до давньої знайомої, представляє вельми серйозних людей у Ватикані, котрі колекціонують подібні речі. Можливо, якби я переговорив із ним...

— Ми, ми